Читати книгу - "Новий рік у Стамбулі"

в чому, бо бачила, що вони так само руйнують своє життя, як і я. Мабуть, вони здогадувались, що я така сама, але нічого не могли вдіяти, незграбно намагаючись захистити, від чого мені ставало ще. гірше Я виросла без родини і не знаю досі, що таке справжня родина. І вже не взнаю в цьому житті, що таке родинне кубло, як казала моя колишня свекруха, де люди, як звірі, туляться одне до одного холодної ночі, прощаючи кривди, зради, підлість, щоб тільки чути, як пульсує кров. У нас ніколи не було цього. Чим складніша в людини психіка, тим важче їй дотримуватись у сім’ї субординації, а рівних стосунків не буває на ментальному рівні. Хтось мусить поступитися. Я знала прекрасні щасливі пари, які розпадалися через 10–20 років, тому що зростав рівень вимогливості до партнера, що приходить разом з духовним досвідом. Відсутність матеріальних проблем може цей процес уповільнити, і бидло не так швидко вилізе з-під інтелектуальної маски. Або хтось перший увіткнеться носом у глухий кут і зрозуміє, що спільне життя тоскне й неможливе. Або взагалі життя.

Це все — сніг у жмені. Комерція добряче заробляє на життєвих стандартах: котедж, двоє діток (хлопчик і дівчинка), авто. Недосяжна мрія багатьох українців, а по суті те саме кубло. І ті, хто не хоче заповнити всі свої помисли цією мрією, змушені тинятись, як я, світами, виділятись на тлі натовпу. Але я знаю, що приречена завжди мерзнути на вітрі, і готова до цього, а інші страждають незмірно більше, опинившись там, де я перебуваю завжди. І творчість — це спроба створити альтернативний світ.

Минулого року я сиділа під оливним деревом під Дамаськими воротами в Єрусалимі разом з фантастом Павлом Амнуелем, худеньким чоловіком з вухами ельфа. Він відгукнувся на мій поклик і приїхав з Баар-Шеви і ми з ним розмовляли дві години про все на світі, хоч він був не надто комунікабельним, але добре вихованим. Я розповідала йому про свої враження від його книг, загалом про ті, що виходили за межі наукової фантастики, на мені була батистова, розписана візерунками індійська сукня, як у хіпі. Я знала, що у Баар-Шеві є пагорб з деревом, на якому повісився Юда. Не справжній, а з фільму «Ісус Христос — суперзірка». І була наче ремінісценцією цього дійства. І він це розумів, напевно. Ми розмовляли, поступово розширюючи межі своїх всесвітів. Я отримала значно більше, ніж він. Є люди, які бачать тебе наскрізь, і тобі це приємно. Ви можете не слухати одне одного, але відчувати.

А зараз я сиджу на лавці, вимучена невралгією, депресією, і думаю про паралельні реальності. В одній них я залишилась у Львові і не захворіла. В іншій — бреду, заливаючись слізьми, спаливши усі мости, вздовж моря під пронизливим вітром. У ще іншій йду містом яке не закінчиться навіть тоді, коли я впаду від утоми й помру. В ще іншій — сиджу на лавці, чекаючи, поки повернуться Лада з Томеком. Багатий вибір… Всі ці реальності відстають або випереджають, може, в одній я вже мертва, в іншій виходжу з депресії. Я хотіла про це поговорити з Павлом, але не могла чітко сформулювати питання і боялась, що про це він написав у якій зі своїх статей, а я не звернула уваги.

Я переклала його роман «День останній, день перший», про те, як люди зникають за гріхи свої по всьому світі. Не з власної волі, а за велінням Бога, бо не судіть себе самі. Ні когось, ні себе. А зникнути з власної волі, не залишивши сліду? Ніби мене ніколи не було. І все це, щоб не порушити лад у цьому світі, який завжди сприймав мене з недовірою, а часом з неприхованою ворожістю. І саме в Єрусалимі я не відчувала себе чужою. Хоч вперше приїхала туди взимку і теж мерзла, впізнавала типи облич, ті самі, що у Львові, може, тому. А тут вони зовсім інші. І мені нестерпно хочеться притулитись до теплого жовтуватого каміння, з якого побудоване місто Єрусалим, де ніхто не почуває себе самотнім, де кожен починає усвідомлювати себе дитиною Бога. А отже, ми — брати і сестри.

Мене огортає любов, змішана з жалістю, до цих двох блідих дітей, що вийшли зі злиднів 90-х і йдуть попереду, тримаючись за руки. Але це вони подарували мені Єрусалим, і тепер Стамбул, де я хочу вже не загубитись, а пропасти навіки, бо не хочу більше дивитись, як на обрії визріває буря, і шанс, що вона розсмокчеться, мізерний. (Цей постійний гул уже в мене у голові, і коли я опиняюся в нашому тимчасовому притулку, то тамтешня тиша видається мені мертвотною, цвинтарною.)

Ми прилаштовуємося в кінець довжелезної черги до мечеті, правда, вона рухається швидко, але не уявляю, скільки людей може там вміститися, їх тут тисячі. І мусульман серед них мало. За металевою огорожею вузький коридор і будка, де перевіряють жінок на відповідність дрескоду. У Хевроні мене змусили накинути плащ, бо в Махпелу не можна в штанах. У Стамбулі головне — вкрити голову, тут роздають хустки. Якась безмежна незворушність у цих турків. Біля сходів шаленіє великий жовтий пес, гавкає на туристів, доки один з охоронців не забирає його. Пес виривається, але охоронець не сердиться на нього. Пес молодий, як можна на нього сердитись. Оце єдиний момент за півдня, від якого мене трохи попустило. А вся ця черга не має жодного сенсу. Чужі святині я люблю споглядати, коли там порожньо, коли там бринить дух молитви.

Визутися, запхати черевики у пакет, пройти через металодетектор, проштовхатись у двері — нарешті! Мета досягнута.

Туристи і жінки у загоні, посередині з десяток віруючих припали до підлоги. На них дивляться як на диких звірів у зоопарку туристи. Хоча усе навпаки. Всі фоткаються, знімають відео. Всі туристи світу — однакові. У Святій Софії хоч менше людей було. Тут страшенна тіснота. Блідо-блакитні стіни — сама ніжність і чистота. Так шкода, що це все перетворили на дешевий атракціон.