Читати книгу - "Помирана"

«Шо я роблю? Шо я роблю?..» — подумки запитував себе Нельсон, стискаючи держак лопати. Цієї миті Гектор зібрався з силами й умудрився буцнути головою Веню в обличчя, зубці «ірокеза» прорізали щоку, і Веня відкотився, затуляючи рану рукою. Нельсон, схаменувшись, згадав, як важливо зберегти хоча б цю малу шопту людей, готових працювати з ним.

— Я дам тобі птицю. Роби, як і робив, — простягнув він Вені руку.

Натовп розчаровано розходився. Хмари вдарили дзвоном, і згори полилося. Поруч лишилися тільки Божена й Гектор. Тривожно ковтали воду, що струменіла по лицях.

IV

Вулицею гнало кольорову обгортку від шоколаду, магнітні касетні плівки звисали чорною слиною зі стічної труби. Божена завернула в темний під’їзд, ковзнула оком по настінних графіті — усі слова були їй до болю знайомі, окрім одного каліграфічно виведеного древнього заклинання. «МАРОСУМ АНАХ», — прочитала Божена. Якусь мить це словосполучення бентежило її уяву, але на сходах протез заскрипів, і відчуття образи на світ знов усе затьмарило. До того ж сходи тут були аварійні, і їй довелося попомучитись, добираючись до квартири.

Нельсона вона знайшла у кімнаті. Він сидів на підлозі й безвідривно тупився на Савині креслення з незрозумілими вертикальними рисками сажі.

— Ну, шо дальше робить будем, рабой? — стримуючи істерику, почала вона.

— Камінь-дерево валить, — обернувся на неї Нельсон, потойбічно усміхаючись.

— Камінь-дерево, йуханакус! Я про те, чого ти не заходиш!

— А… Та навалилося всяке, пробую розгрібать, — підвівся Нельсон.

— Навалилося, значить. А люде кажуть, шо ти до Майї шари підкотив!

— Не було такого! Ми словом перекинулись раз чи два…

— Раз чи два… Дивись, бо повириваю все! — ляснула вона його нижче пупа.

— Брешуть, язики б вузлом позав’язував. Ти вір мені, і всьо.

— А шо ти такого зробив, шоб тобі вірить? — натиснула Божена.

— Я конкретно роблю, шоб ви всі по ходу з голоду не здохли! — знайшовся Нельсон.

— І шо — нагодував уже когось? — підняла вона багряну «брову». — Людва йде за тобою, а ти сам знаєш, куди ведеш?

Болісної паузи, що повисла між ними, було не так просто позбутися.

— Ти менше наперед думай. По порядку думай! От, давай протез помастим — скрипиш, як ханакус, — зійшов із мінного поля Нельсон,

* * *

Після побіжного огляду вибрали найтонше пряме камінь-дерево, на якому не було і сліду від гілок. Не надто плечистий Гена — і той міг обхопити його руками. Воно стриміло неподалік від трубопроводу, як рівна чорна паля з химерним візерунком скам’янілої кори.

Першим до діла узявся Гектор із сокирою в руках. Після двох десятків ударів по стовбуру йому вдалося розкришити верхній шар кори.

— Йуханун… — прокоментував він свій жалюгідний результат.

Нельсон спробував бити в те ж саме місце тупим краєм сокири. Потім Базука колупав стовбур стамескою і гамселив по ній молотком. А Пабло і Захур поперемінно зламали об камінь-дерево два полотна ножовки по металу. Підсумком колективних зусиль стала помітна, хоч і не надто глибока, щербина на стовбурі.

— Чого ж воно напилося, шо таким стало? — Нельсон притулився лобом до дерева, так наче цей контакт мав допомогти розкрити природу і властивості матеріалу.

— Стоки з Корита, — припустив Захур.

— Які там стоки! Із-за Колючки пробралися Темні Жиди і травонули земляні води своєю жиддю, — авторитетно повів Кабигроб. — Жидь — то мазут такий, яким вони ходять по нужді, алдапакус. Значиться, запустили під землю ту жидь, а коріння й напилося і погнало догори, по гілках. А тепер от.

— Який це лободзип тобі сказав?! — запалився Базука. — То не Жиди були, а Мараби! Од жиді дерево не затверділо б, а розплавилось.

— Ну, де ви такого наслухались, тапок-таб’є?! — не витримав Нельсон.

— Та кажуть… — невпевнено промимрив Базука.

* * *

Під вечір Нельсон повернувся до сараю, де знайшов кляп. Якщо той кляп у сараї вже став не потрібен, значить, життя Туза обірвалось у цих глиняних стінах, міркував він. До сараю жертва ще могла кричати, тому була з кляпом. А тут Туза безкровно прикінчили — скоріш за все, задушили — і потягли далі.

Нельсон наступив на грудку глини, і вона розсипалась, випустивши жовту хмарку. Він усвідомив, що сліди чужої смерті збурюють у ньому тривогу й цікавість, на відміну від слідів чужого життя, до яких збайдужів уже давно. Живого Туза він би не додумався провідати, а мертвий не дає йому спокою. Так і живому Саві не хотілося вірити, а мертвий Сава його переконав узятися за втілення плану. Від цих думок в душі у Нельсона загірчило.

Він вийшов із сараю, оглянув землю біля входу — все та ж таки суміш піску, бетонної крихти, дрібного пінопласту. Сміттєва буря вже замела сліди, які могли б привести до викрадачів, але Нельсон не втрачав надії на віднайдення істини. Прохід до Соцбуду звідсіля був закиданий брухтом, лізти через який із важкою ношею ніхто би не став. А до Гаражів звідси неблизько — кілометр чи півтора. Тому напрямок пошуків був лише один — Депо, з його халупами, штольнями, складами і всіма іншими закамарками, в яких може гніздитися будь-яка нечисть.

Протоптані стежки вже не проглядалися під шаром всюдисущої пиляви. Він пішов по ній, провалюючись по щиколотку, як у неглибокому снігу. Потім чомусь спинився. Тінь від Корита видовжувалась, гігантським неводом накривала пустирі. До людей у цих краях можна достукатись тільки власною смертю, думав Нельсон.

Якась жінка з Депо порозвішувала на шворці свій одяг сушитися, а потім стала як укопана. Нельсону здалося, що