Читати книгу - "Війни художників"

20 березня 1940 року, 11 год. 22 хв.

Москва

«Вечерняя Москва», 20 березня 1940 року

Сегодня в Доме художника проходит Семинар руководителей районних семинаров пропагандистов политшкол, комсомольских начальных политкружков, кружков по изучению биографии В. И. Ленина и И. В. Сталина, кружков основного типа по изучению истории партии.

Водій — капітан держбезпеки Осипов — з вітерцем промчав Берію по Іллінці, нещодавно перейменованій на вулицю Куйбишева. Валер’ян Куйбишев, перший заступник голови Раднаркому і член Політбюро, входив до найближчого оточення Сталіна і був претендентом на місце Молотова. Але не склалося. Він помер у 35-му, у зеніті своєї кар’єри. І колишня вулиця московських крамарів була названа його ім’ям.

Колись тут височіли Воскресенський монастир і Церква Миколи — Великий хрест. Натомість нині з’явилися безликі сірі будинки у стилі «радянський модерн».

Автомобіль Берії швидко перетнув Нікольський та Іпатьєвський провулки, Красну площу. Капітан Осипов був гарним водієм, як то кажуть, водієм від бога, тому й возив самого наркома.

Над перехрестями на дротах звисали новомодні семафори-світлофори, схожі на чотиригранні пірамідки. На кожній із чотирьох площин — коло. Верхня частина червона. Нижня — зелена. Посередині — жовта смуга. По колу ходить стрілка. Вказує на червоне — потік машин зупиняється, на зелене — їде. На жовте — знову всі зупиняються! Ось до чого дійшла техніка! Правда, водій Берії, капітан Віктор Осипов, на стрілки не дуже зважав. Бо міліціонер, який знаходився неподалік семафора, побачивши його автомобіль, відразу ж зупиняв увесь транспорт і давав машині всесильного наркома Лаврентія Берії «зелену вулицю».

Ці семафори — гордість товариша Берії! Раніше такий семафор-світлофор стояв на металевій нозі, його вручну повертав міліціонер, що вимагало неабияких зусиль. До кінця зміни постовий ледь тримався на ногах.

А тепер рух регулює електрика. Особиста заслуга наркома-новатора товариша Берії! Тому що він розумний. Розуміється на техніці — навчався в Бакинському політехнічному інституті. Один з небагатьох в уряді, хто навчався у вищому навчальному закладі.

Нарешті автомобіль Берії повернув до Спаських воріт. Ворота розчинилися перед ним. Вартові виструнчилися і віддали честь.

Берія гримнув дверцятами, махнув охоронцю біля входу в будинок Раднаркому, миттю злетів сходами на другий поверх, повернув направо, штовхнув останні двері з табличкою «Приемная Председателя Совета Народных Комиссаров СССР». Кивнув Козирєву — першому помічникові Молотова, який піднявся йому назустріч. Відмахнувся від секретаря, що спробував його зупинити. Пройшов через кімнату охорони в зал засідань і тільки тоді потрапив у кабінет. Молотов, сидячи за столом, втупився в нього важким поглядом крізь скельця пенсне, наморщив високого лоба із залисинами і заворушив заячою губою під настовбурченими темними вусами.

— Лаврентію, ти вриваєшся до головраднаркому, наче в нужник! — Молотов ударив розчепіреною долонею по полірованій кришці величезного, «під антикваріат», столу, його очі зло блиснули.

— Вячеславе, немає часу для церемоній, — Берія махнув рукою і впав у крісло. Схрестив ноги, кинув капелюха на стіл — продемонстрував, що він, Нарком внутрішніх справ, абсолютно рівний головраднаркому.

— Твої люди спровокували самогубство порядної людини! Людини, яка пройшла громадянську війну! Члена партії із 17-го року! А дружина цієї людини лежить у Скліфі! — гуркотів голос головраднаркому.

«Значить, вже знає, — з полегкістю подумав Берія. — Тим краще». Розвів руками:

— Порядні люди не стріляються, коли бачать під вікнами машину НКВС. Погодься зі мною, В’ячеславе.

На кілька секунд два погляди крізь пенсне схрестились, ніби шпаги дуелянтів. І Берія, і Молотов відчували, що рано чи пізно вони зустрінуться на вузькій доріжці й далі вже піде лише один. Урешті-решт Молотов відвів погляд і посунув Берії папірець.

На папірці було видрукувано: «Москва. Триває “Виставка німецького образотворчого мистецтва”».

— І все? — невдоволено запитав Берія, взяв папірець і сховав у кишеню.

— На цьому тижні все, — відрізав Молотов. — Були кінематографісти, вже поїхали. Є суто технічні візити по лінії торгпредства в Красноярський край і на Кубань. Але, вважаю, що це не те, що цікавить Хазяїна.

— Хто керує виставкою?

— Від СРСР її курує голова оргкомітету Спілки радянських художників Олександр Герасимов. Від Наркомату іноземних справ — Берзін. Курував. А хто керує безпосередньо, мені невідомо. Дізнайся у Герасимова, чорт забирай!

Герасимов був особистим другом Ворошилова й улюбленцем Сталіна.

— Добре, добре, дізнаюся, — Берії раптом здалося, що Молотов щось від нього приховує у справі, яку доручив йому Хазяїн. — Не кип’ятися! Що ще ти знаєш про цю виставку і взагалі про це все?

Молотов поправив пенсне, не дивлячись на Берію, буркнув:

— Нічого.

— Ну, як нічого, то бувай, — Берія встав, взяв зі стола капелюха, подумки додав: «Бувай, Кам’яна заднице, ще станцюю лезгінку на твоїй могилі», і вийшов.

А в Молотова на столі вже лежала шифротелеграма від посла у Лондоні Майського, де з посиланням на слова шведського посла було сказано, що якщо Англія і Франція, або хоча б тільки Англія, погодяться на мир із Німеччиною, то вермахт ще влітку 1940-го завдасть удару по СРСР. Підставою для розриву пакту може бути напад людей у формі співробітників НКВС на делегацію німецьких художників у Москві. Напад буде відзнято на кіноплівку і розповсюджено серед провідних світових інформагентств. У якості джерела інформації називався військовий аташе шведського королівства. Молотов міг сказати про шифротелеграму Майського Берії, але не хотів, аби той записав зайве очко у свій актив. Про це він має доповісти сам. Молотову було невідомо, що інформацію Майському шведський дипломат «злив» на особисте прохання британського військового аташе, який працював на МІ-6. А військовий аташе отримав наказ