Читати книгу - "Чигиринський сотник"

Попід тою кріпостю юрмилися ріжні шинки, ятки, комори, хати, а то й просто кучі, заплетені з лози і сяк-так обмащені глиною, — то було січове передмістя, де жили крамарі, ковалі, шевці та всякі заброди, котрим доступ у середмістя був заказаний. Був тут і базарний майдан, де по суботах та неділях відбувався ярмарок.

— А дід казав, ніби Січ просто посеред Дніпра стоїть… — каже Михась Бузькові.

Той зиркнув скоса на Михася.

— Правду казав… бо раніше на острові вона була! Томаком звався.

— А чого ж ви пішли відтіля?

— Ото вже допитлива, вража дитина! — зареготався Василь. — А тобі не все одно хіба?

— Так хочеться ж знати… — мовив Михась та й засоромився.

Якраз минали вони корчму, біля якої стояло на припоні кілька добрячих жеребців. Аж одчиняються двері й виходить на ґанок запорожець — у шароварах і кунтуші, а сам чорний мов смола!

— Господе Боже! — перелякався малий козак і давай хреститися. — Панове, таж гляньте!

— А що тобі?

— Ондо, ондо… нечиста сила вийшла з хати!

Як зареготалися запорожці, то замалим із коней не попадали.

— Мурине! — каже Бузько, махаючи чорному чоловікові.— А ну ж бо катай сюди!

— О, — каже той, підходячи, — здорові були, хлопці!

Михасів жеребець хоркнув і позадкував од нього.

— Свят-свят-свят!.. — каже Михась, а сам побілів як стіна. — Боже святий і кріпкий, помилуй мене грішного!

— А се що за потерча? — питається Мурин.

— Та ось, — регочучи, каже Василь, — найшли в степу! Чорта в тобі признав, чуєш?

— Да ми тут усі чорти! — каже Мурин Михасеві.— А ти що, не знав хіба?

Василь і поплескав Михася по плечі.

— Не лякайся, козаче… се така сама хрещена душа, як і ми! То такі люде за морем водяться.

— А чого ж чорний?

— Бо шкура на ньому чорна, та й годі! Од сонця так засмалився.

— То ти і справді козак? — питається Михась у Мурина.

А той і підморгнув йому.

— Таж певно! Хреста осьо маю на собі. Показати?

— Е ні,— каже Михась, — хреста мало… А от скажи мені: горілку ти п’єш?

— А що?

— Бо дід казав, що чорти горілки бояться, а хреста — не дуже!

Знову зареготалися козаки, аж із корчми почали люде виглядати.

— Їй-бо, козацька дитина! — каже Бузько. — За словом до кишені не полізе — ріже тобі просто в очі, як шовком шиє!

— Таж певно, що п’ю! — каже Мурин. — А се що, як ти гадаєш?

Та й показує здоровецьку баклагу — з відро туди влізе.

— Послали, — каже, — з куреня горілки купити до вечері! Ну, тепер віриш?

Коли ж тут підходить до них ще один запорожець — у жупані кармазиновому, при боці шаблюка, а на голові чорний шлик із малиновим верхом.

— Здоров, батьку! — каже Бузькові.

— Здоров, Богуне! — каже той.

Глянув Богун на Михася й питає:

— А се що за дитина?

— Не дитина я, — каже Михась, — а козак… хоч і малий іще!

— А якщо козак, то чого такий мізерний?

Михась і засоромився.

— Бо не виріс… — каже ледве чутно.

— То який же козак із тебе, коли ще не виріс? І шаблі немає!

— То й що, — каже Михась. — Зате кінь у мене як змій і запоясник осьо турецький!

Та й дістав з-під поли кинджала, якого дід йому колись подарував.

— Ого, — каже Бузько, — добряча ножака!

— То й що, як добряча!.. — каже Богун. — Нею й орудувать треба вміти.

— А то не вмію, — каже Михась. — Та я за двадцять кроків нею навкидя в сучок у дошці поціляю!

— Бре! — не повірив запорожець.

— От тобі хрест! — перехрестився Михась. — Нехай мене земля свята ковтне, коли брешу!

Якраз тої хвилі вийшло із корчми двоє ляхів. Вусаті да пикаті обидва, і в одежі вояцькій — видно, що жолдаки.

— Ондо бач тих ляшків? — питає запорожець.