Читати книгу - "Світовидові коні"

Вальдемар б’є кулаком по стільниці:

— Забирайся з Данії, Хальфдане! Негайно!

— Ви мене висилаєте, Ваша Величносте?

— Я рятую тебе, скажений дурню! Я звільняю тебе від присяги і зобов’язань! Тільки забирайся до дідька звідси!

— Ваша Величносте…

Конунг говорить мало не благально:

— Хальфдане, пам’яттю батька твого заклинаю: їдь…

Хальфдан підводить на конунга палючі очі:

— Мій конунг дозволить мені залишитись до смерти Свейна? І побачитись з ним востаннє?

— Я дозволяю, — хрипко говорить Вальдемар, — але наступного дня щоб духу твого не було в королівстві Данському. Бо ти — на черзі… Іди!

Ще два місяці тягнеться Свейнове ув’язнення, бо бажає єпископ витиснути з суду над провинним ярлом якомога більше користі. І хоч навіть на тортурах не зізнався Свейн у зраді, отої золотої чаші-пожертви стало задосить, аби вирок смерти було винесено і підписано

Хальфдан прийшов до в’язниці, маючи на руках дозвіл конунга. Коли побачив Свейна — жахнувся: тінь лишилась від колишнього веселого велета. Рудувате волосся перевите срібними пасмами, і в бороді сивина, тіло під руб’ям в незагоєних рубцях. Але голос лишився тим же, і так само незламною є душа ярла Гельсінгньору.

— Ти пива мені приніс? — рявкає Свейн, і очі Хальфдана наповнюються вологою.

— Хальфдане! — завбачив Свейн слабкість молодого друга, — ти вікінг чи баба? Зараз же припини мені рюмсати!

Хальфдан передає охоронцям діжечку доброго пива, яку ніс за ним слуга. Вони, звісно, теж сьорбнуть, але і смертнику щось перепаде. Свейн задоволено гмикає:

— Гульнемо наостанку! Що так дивишся? На себе не схожий? Звісно, це тобі не Рюген поганський. Як каже його превелебність, зі мною поводились з любов’ю та милосердям…

— Говорив же вам — рятуйтесь! — мовить Хальфдан.

— До дідька… Ах, конунг… Конунг… Не вірив я до кінця, що віддасть він мене

Чорному Вовку. Але все сталося по слову відьми з Рюгену, твоєї матусі. Ось тільки в одному вона помилилась: не з мечем у руках я помру, а від катівської сокири. І не побачити Вальгалли Свейну Хвіде, як вух своїх…

Хальфдан нахиляється до самих ґрат і щось тихо шепоче. В очах Свейна спалахують іскри:

— А ти?

— За мене не бійтеся…

— Не можу я… ти загинеш!

— Норн! — коротко відповідає молодий ярл, і Свейн простягає йому руку крізь ґрати.

— Друже…, — шепоче, — друже…

— Ви підете до Вальгалли, Свейне, — мовить Хальфдан так само тихо і йде, а ярл

Гельсінгньору, раптово повеселілий, гримить своїм басюрою до вартових:

— Відчиняйте діжку, ледацюги! Вас пригощає Свейн Хвіде!

На площі, в Роскіллє, перед собором недобудованим, що височіє кам’яною громадою над містом, мають стратити ярла Свейна.

Ще з вечора приготували майстри і крісла та поміст для знаті, і лави для шляхти, а ешафот готувати не треба, він давно уже очікує чергову жертву.

Простолюд же збігся ще до сходу сонця, аби стати ближче та не пропустити видовища. Знать почала збиратись пізніше, і тільки опівдні з’явився конунг з родиною.

В кріслах на помості сам Вальдемар з жоною Соффі, принци-спадкоємці Кнуд та маленький Вальдемар, поруч — його превелебність, а за ним чипіє вірний Саксон, літописець.

Бо любить його превелебність, аби діла його лишалися у вічности, списані в мові латинській, як діяння римлянів, предків його.

Свейна привезли одразу ж після прибуття конунга. Ярл, зодітий в чисте, з підстриженою бородою, стоїть на повозі рівно і неуважно слухає в’язничого священика.

Коли підіймається на ешафот Свейн Хвіде, то рявкає басюрою:

— Маю останнє бажання! Хочу випити кухоль пива з рук найближчого друга!

— Вам про спасіння душі думати треба нині, — усовіщує Свейна душпастир, а той регоче:

— Такого пива, як у королівстві Данському, немає на тому світі! Чи залишились ще друзі у Свейна Хвіде?

З лави, де розмістилась шляхта, встає Хальфдан Гаральдссон і рушає до ешафоту. Хтось із жалісливих торговців передає йому з рук в руки дерев’яного кухля з накривкою.

Варта не знає, чи пропускати Хальфдана, але конунг Вальдемар каже зі свого місця:

— Нехай іде…

Хальфдан підіймається на ешафот і простягає Свейну кухля. Руки ярлу зв’язано спереду, аби він міг скласти їх до останньої молитви. Свейн підносить кухля до вуст, і тут Хальфдан прихованим у рукаві ножем розтинає мотуззя. Смертник шпурляє кухля й вихоплює меч із піхов, що висить на поясі у Хальфдана.

В натовпі розлягається зойк. Свейн зістрибує на землю просто назустріч охоронцям, які похапцем видобувають зброю.

— О-одін!

Ех, не ті вже сили у ярла Гельсінгньору, і погано слухаються пошкоджені на тортурах руки, але впав один охоронець… Ще один…

— Оце смерть для вікінга! — гукає Свейн. — Біжи, Хальфдане! Стріну батька твого — оповім йому, що у нього гарний син!

Хальфдан стрибає з ешафоту просто в натовп, і люд розступається перед ним. Вихватка ярла сподобалась глядачам.

— Оце так дружба!

— Прямо як пісня!

— Рятуйся, Гаральдссоне!

— Пропустіть чоловіка!

— Щоб здохнуть Чорному Вовку — погубив такого воїна!

— Давай сюди, під воза!

— А той ще б’ється!

Спис одного з охоронців входить в груди Свейна. Ярл осувається на землю, не випускаючи з руки меча.

— Одін… Я бачу дочок твоїх… Я йду, мій Боже…

Лице його превелебности Абсальона жовкне від люті, а губи стягуються в тонку нитку:

— Ваша Величносте, накажіть схопити Хальфдана Гаральдссона!

Вальдемар вагається. В душі своїй він не засуджує молодого ярла. Хальфдан зробив для друга все, що міг.