Читати книгу - "Стріляй, як дівчисько"

Він глянув на мене так, ніби я щойно дала йому ляпаса. Потім запустився його комплекс Бога.

— Ні, але я можу завернути вашу заявку з причини психологічної нестабільності, — гаркнув він. — Ви не зможете стати пілотом, не пройшовши звичайного обстеження. Якщо через п’ять секунд ваших ніг не буде на підпірках, то прощайтеся зі своїм пілотним майбутнім.

Я лягла на спину, поклала ноги на підпірки і зі страху перед обстеженням заплакала, мимоволі звівши коліна. Мені було досить неприємно, коли мене обстежувала жінка, але чоловік? Мене там не торкався жоден чоловік, крім того, за якого я вийшла заміж. Я прикусила губу і спробувала бути стійкішою. Він лікар. Він знає, що робить. Він постійно це робить. Скоро все закінчиться.

Доктор Адамс натяг рукавички.

— Не думаю, що вам це сподобається, — гигикнув він.

Те, що було потім, не можна назвати гінекологічним обстеженням. Я лежала і плакала так сильно, що не могла навіть дихати, а він агресивно і брутально проводив свій «огляд», ніби намагався принизити мене, зробити боляче, продемонструвати свою владу.

Я й досі не можу описати емоцій, які відчувала в ту жахливу мить, хоч багато разів про це згадувала. Він був лікарем, начальником і мав повну владу над моїм майбутнім. Того дня я зрозуміла, що моральні ґрати можуть бути такими ж тісними, як і фізичні.

Я не могла повірити, що це відбувається зі мною, але не думала, що можу його зупинити. Приголомшена, я просто дивилася в стелю, по моєму обличчю текли сльози. Я молилася, щоб ці тортури закінчилися чимшвидше. Якби я знала, що він так учинить, то ніколи б йому не дозволила, однак я не мала змоги перервати все. Безперечно, це були найгірші кілька хвилин у моєму житті. Закінчивши, він зняв рукавички і вийшов з кабінету, навіть не глянувши на мене.

— Одягайтеся. Ми завершили, — кинув він через плече.

Я вдяглася, досі схлипуючи, нажахана, що провалила якийсь психологічний тест. Коли я вийшла з медкорпусу, то не могла стримати сліз. Я хвилювалася, боячись зіпсувати собі медичну карту, але чітко розуміла: чоловік щойно використав свою владу і майже зґвалтував мене.

Він усе одно заріже мені карту? Я забагато плакала? Я могла щось зробити? Чи треба комусь сказати? Я була шокована. У ту мить ззаду підбігла сержантка, гукнувши мене. Я була така настрахана, що здригнулася, затулившись рукою, щоб захиститись.

Вона завмерла і з широко розплющеними очима відступила крок назад.

— Капітане Дженнінґз, командир медбригади хоче бачити вас у своєму кабінеті, — тихо мовила вона. — Ви можете піти зі мною?

Здивована, я пішла за нею в кабінет полковника. Мені було неважливо, що він мені скаже, але я страшенно боялася знову перетнутися з доктором Адамсом. Командир медбригади хоче сказати мені, що я провалила обстеження? Мені треба буде пройти психологічний тест? Я тремтіла й досі плакала, коли спробувала козирнути йому. Він устав і підійшов до мене.

— Усе гаразд? — доброзичливо спитав полковник, стривожено насупивши брови. — Сідайте.

— Так, — сказала я, думаючи, чому він стурбований і чому сталося так, що я сиджу тут після тієї жахливої історії.

Я геть не була готова говорити про це, а надто з ним.

— Ну, все видається інакшим, — похитав він головою. — Я щойно говорив з доктором Адамсом. Після вашого візиту він одразу ж прийшов до мене й розповів, що сталося. Ви подаватимете позов?

Мені запаморочилося в голові. Той лікар уже визнав, що зробив? Я вийшла з кімнати обстеження лише п’ять хвилин тому, усе відбулося так швидко. Перш ніж я спромоглася відповісти йому, до кабінету зайшов командир моєї бригади.

Командир сів з нами, і ми втрьох обміркували можливі варіанти. Мені було страшенно ніяково обговорювати це з двома старими чоловіками, яких я ледве знала. Якщо я хочу, то можу подати позов, а якщо ні, вони «розберуться» з цим самотужки. Я заплакала. Потім з відразою слухала, як промовляю слова, ніби списані з якогось телефільму.

— Якщо я подам позов, то муситиму бачити його? — схлипнула я. — Треба буде розповісти повній кімнаті людей, що трапилося?

Я тремтіла з жаху, показуючи себе такою слабкою, що не можу за себе постояти, але все одно сказала «ні». Я не подаватиму позову. Коли вони пообіцяють, що більше не дозволять йому такого зробити і покарають його «у власний спосіб», я лишу це на їхній розсуд. Я довірилася їм.

— Думаю, це найкращий варіант. І не хвилюйтеся… Він не заріже вам медкарти, — заспокоїв мене мій командир.

Визнаю, мені полегшало, коли я це почула. Замість лютувати, боротися з цим монстром, ламати йому кар’єру, частина мене просто розслабилась: я пройшла медобстеження, і можу далі здійснювати свою мрію стати пілотом. Я просто хотіла забути про все.

Спитавши дозволу, я вийшла без подальших обговорень. Наступні кілька днів я вдавала хвору й просиділа вдома. Безперестанку плакала, не могла ні спати, ні їсти, прокручувала цей жах у голові знову й знову… Я розуміла: треба з кимось поговорити, але не могла допустити, щоб хтось знав, що я дозволила статися такій страшній історії. Я б не пережила жалю на чиємусь обличчі, тож звернулася до свого найліпшого друга.

У ті жахливі дні я багато часу провела в обіймах з Єгером, гладячи його довгу білу м’яку шерсть. Він нюхав мене своїм солодким рожевим носом, а я обливала його слізьми й розповідала все, що мені було страшно