Читати книгу - "Риб’яча кров"

— Я знаю…

— Ти нічого не знаєш.

— Гаразд, я нічого не знаю, — зашепотів Гонза швидше до себе й перевів погляд на небо.

Тато міряв його своїм сердитим поглядом. Я знову відчула слабкість біля шлунка й не могла поворухнутися.

— Тож тепер тебе вдома й не побачиш? — проголосив тато й без жодних змін на обличчі роздивлявся мотоцикл.

— Я щось у тебе запитав? — знову промовив він.

— Що таке…

— І що ж тобі вдома робити, так? Працю ти собі не вигадав, тож будеш кататися на мотоциклі й байдикуватимеш.

— Я, до речі, удома багато роблю.

— Ти зовсім не знаєш, що таке робити багато. Я в сімнадцять із татом уже давно гарував на полі.

— Гм, і що вам це дало?

Почулися два швидкі удари. Один долонею, інший відразу ж ребром руки. Я дуже злякалася, татова рука була такою швидкою, що я встигла побачити вже тільки Гонзу, що тримався за ліву щоку. Тато йшов, усе ще тримаючи в лівій руці намоклий брусок. Гонза стрельнув на мене очима, я відчула себе жахливо. Потім я ще раз злякалася, коли він запустив мотор і випрямив мотоцикл. Надів шолом.

— Я їду до Венци. Хочеш тебе підкину?

Я озирнулася, тато зник за будинком.

— То будь тут, — крикнув Гонза, і мотор знову зашумів.

— Почекай!

Я скочила на сидіння за ним, мотоцикл відразу ж почав рух, і я вже не знала, куди поставити ноги, якийсь час вони просто висіли по боках, капці впали й залишилися лежати десь за нами, коли Гонза вилетів через відчинені ворота на стежку за парканом і звідти вгору на площу, де ми опинилися буквально за мить. Я ступнями босих ніг знайшла підставки й мусила триматися за Гонзу обома руками, я обійняла його над поясом, щоб не перекинутися назад. Він розігнався на площі, камінці відлітали від шин, і за кілька хвилин ми були на кінці села. У шлунку я відчувала цю швидкість і зростаючий переляк після сварки у дворі. Поки ми переїхали цей шмат дороги через площу, у голові в мене сплив давній спогад. Усі четверо, уся наша сім’я. Гонза саме повертається зі школи, він іде від автобуса з тубусом для малювання під рукою й сумкою через плече. У нього розстібнута куртка, і його біле волосся куйовдить вітер. Мама замилувано дивиться на нього з саду, а тато дивиться на неї, а потім із дивним виразом обличчя зникає за домом. І всіх трьох бачу я, ця сцена тривала лише декілька секунд, але я часто її згадую, вона говорить про нас усе… Гонза повернув мотоцикл праворуч, і запиленою дорогою ми проїхали повз дім Конопків вниз до річки. Там Гонза різко завернув наліво, і вздовж річки ми на повній швидкості в’їхали у двір до дядька Венци. Цар почав гавкати, Гонза зупинився, а я ще трохи за нього потрималася, допоки не злізла на землю. Я стояла босоніж у траві, у мене трусилися коліна. Дядько з’явився з-за сараю, де в нього були кролячі клітки, в яких на дверцятах замість сітки висіли кольорові спиці. Спиці для плетіння, які він приносив з роботи. Картата сорочка з короткими рукавами в нього була розстібнута до самого низу, і він показував нам свій живіт, який тримав у формі завдяки щовечірнім посиденькам у пивниці.

— Ти вже вдома похвалився? — захихотів він.

— Так, похвалився, — сказав Гонза тихо й подивився на мене.

Я чимшвидше пішла всередину до бабусі.

Гонза з’явився вже тоді, коли я сиділа в нашій світлиці біля друкарської машинки. Коробка від цукерок стояла поруч. На чистому аркуші в машинці було видруковано два короткі абзаци. У кожного були заголовки. Перший МАМА, другий ТАТО. Я озирнулася, Гонза відкинув червоний шолом на тахту, підійшов до мене, зазирнув мені через плече й раптом витягнув папір із каретки машинки.

— Що ти сьогодні написала?

— Ти якийсь нахабний, ні?

— «Мама — це вода. Тиха спокійна поверхня. Повільна течія Влтави». Це гарно, сестро, — засміявся він і продовжив читати. — «Тато — це земля, брунатна важка глина, що не рухається від власної важкості, вогка, із неприємним запахом. Кам’янисте поле, широкий лан біля лісу». Чудово, ти пишеш уже так, як Їндржіх Шімон Баар, татові сподобається.

Це звучало насмішкувато. Я навіть не поворухнулася, сиділа спиною до нього й дивилася з вікна на річку. Він піднявся й вийшов раніше, аніж я наважилася запитати в нього про те, що знайшла в коробці. Задрукований аркуш паперу він залишив лежати на тахті.

Я чекала дівчат за закрутом ріки, де вже не було видно села. До Скелі ще треба було йти хвилин десять. Я сиділа на траві й дивилася, як тече вода, було вже по