Читати книгу - "Сибіріада польська"

Люди довго не могли заспокоїтись. Найбільш звинувачувала себе Гонорка, що зайнята маленькими — Владека не доглянула. Баби не переставали лементувати:

— Мати вмерла, батько десь заподівся, а тепер ще той найстарший загинув. Що ті бідні сироти тепер робитимуть?

— Сироти! Сироти! А чи мало нещасних випадків навколо? Перестали б розпускати плітки! — знервувалася Гонорка.— Краще якась би з вас хоч ковток чаю, води або чогось для пиття їм знайшла.

Пізньою післяобідньою порою поїзд знову зупинився. Назовні було тихо. Не чути було таких характерних станційних звуків.

— Мабуть, десь у полі або під семафором стоїмо...

— Давайте почнемо бити в стіни, може, нас хоч у бік випустять. Адже тут людина навіть висратися добре не може..

— Тихо, тихо! Чуєте? Щось якби сусідній вагон відкривали.

— Тихо! Йдуть у наш бік.

Брязнув засув. Відсунули двері. Конвоїр об’явив:

— Хто хоче, може вийти з вагона за своєю потребою. Але тільки на кілька хвилин! І не пробувати тікати, бо стріляємо без попередження! Ясно? Ну давай, давай! Бистреє вихаді, бистреє!

Поїзд стояв на роз’їзді невеличкої станції, в чистому полі. Конвоїри відкривали враз тільки по два вагони. Вільно було відійти лише кілька кроків від вагона; усі разом на один бік. Конвоїри не випускали нікого за густий кордон. Єдиним способом на відособлення було взаємне прислонювання або соромливе закриття очей... Не було води. Збирали сніг. Люди пробували заговорювати з конвоїрами:

— Куди нас везете?

— Ані води, ані їжі...

— Задушимося у цій тісноті.

— Дітей хоча б пожалійте! Дітей...

Конвоїри, молоді солдати, мовчали. Старший конвою, професіональний унтер-офіцер, видно був у доброму настрої, бо часом відповідав:

— Куди вас веземо? Як приїдете, то дізнаєтесь. Невдовзі будете мати те, що потрібне. І воду, і чай, і тепло — всьо будет! В нас нічого не бракує. А тепер сідати у вагони, бо інші на свою чергу чекають. Ну, давай, давай! Бистреє, бистреє...

Транспорт рушив, їхали далі. Ділилися догадками, спостереженнями, кріпились взаємно надією, обмінювалися звістками, почутими від людей з сусіднього вагона. Найсумнішу встиг переказати Даниловичу Янек Куриляк з Якубовки, який ще на станції в Ворволинцях дізнався від знайомого українського міліціонера, що Томаш Яворський повернувся до Червоного Яру й у стайні повісився.

іч. Транспорт стоїть. З відгомонів маневруючих поїздів, посвистуючих, ревучих паровозів можна здогадатися, що це якась велика станція. Напхані у вагони люди, зачаділі браком повітря й смородом, ціпеніють у важкому півсні. Хто не може спати, той примикає повіки, щоб хоч трішки відгородитись від похмурої дійсності.

Сташека Долину з напівсонного заціпеніння вирвало довге, жахливо голосне й хрипле ревіння. Що це? Хлопець чогось такого ніколи до цього часу не чув. Що це може бути? Ревіння повторилося. Сташек здогадався, що так потворно ревуть на цій незнаній станції російські паровози.

Світанок. Транспорт продовжує стояти. У вагонах людське нещастя починає оживати. Немовлята, а цих було декілька, поплакували — було їм мокро й голодно. Маленькі, які вже вміли назвати маму й тата, просили, щоб вивести їх на сторону, хотіли їсти й пити.

У вагоні набито майже півсотні людей. У вагоні не було води. У вагоні не було грубки. У вагоні не було світла. У вагоні не можна було відкрити вікна. У вагоні були наглухо зачинені на засув двері. У вагоні були лише чотири голі стіни, дах і підлога. У вагоні була тільки одна діра в підлозі діаметром літрової посудини, без ширми, яка була клозетом. Так було в цілому транспорті, який вирушив зі станції Ворволинці в Заліщицькому повіті.

Ранок. Транспорт далі стоїть. Гамір у вагоні негайно тихне, коли люди орієнтуються, що назовні щось починає відбуватися. Байдуже, що усе людей ув’язнених; у вагонах обходить, бо це все їх також може стосуватися. Вони є безвольними і залежать від тих там, назовні вагона. Всі замінюються у слух, спільно здогадуються і пошепки пояснюють:

— Йдуть у нашу сторону!

— Розмовляють по-російськи?

— Що, що говорять?

— Тихооо!

— З собаками, мабуть...

— Мороз, певно, сніг рипить...

— Тихо! Стали...

Назовні голос, який чують вже всі. І хоч говорить по-російськи, розуміють.

— З цього вагона почнемо?

— Давай, відчиняй двері.

Чують грюкіт відкиданої скоби, скрип, хряскіт відсуваних дверей. Але це ще не в їх вагоні.

Здогадуються, що то