Читати книгу - "Світло Парижа"

думала, що її батьки колись бачили їх, шкода, твори були кращими. Вона хотіла саме цього, і тому мріяла піти з салону у широкий світ, писати, публікувати й розмовляти з людьми, що мали уяву. Тепер не станеться того, що пережили нещасні сестри Бронте, які мусили публікувати свої твори під іменами чоловіків, щоб на них звернули увагу. Тепер жінки могли бути журналістками, поетками й навіть публікувати романи. Але про що вона могла написати, живучи лише у цих чотирьох стінах? Вона хотіла піти звідси, мати своє власне життя.

— Знову? Хіба він не приходив минулого тижня?

— Приходив, — відповіла мати байдуже. — Запросила його знову. Сподівалася, вам надзвичайно добре разом. Очевидно, він теж так гадає. Радісно прийняв моє запрошення, коли я сказала, що ти будеш удома.

— О ні, мамо!

— Послухай, Марджі! Він чудова людина, ти сама так казала.

— Була чемною. Мамо, він удвічі старший за мене! Нестерпно нудний! Усі ці розмови про державні цінні папери й курси якихось валют. Хотілося заколотися виделкою для креветок.

— Марджі, невже обов'язково так драматизувати? — спитала мати з розчаруванням, яке так добре знала Марджі. Мати закінчила витягати останні нитки з п'ялець, зав'язала вузлики і повернула роботу Марджі.

— Марджі, не хочу тобі нагадувати, що ти не в тому становищі, щоб нехтувати пропозиціями достойних холостих чоловіків.

— Мамо. — Марджі заплакала. Вона почувалася так, наче їй знов було шістнадцять і її силували піти на танці, де було зовсім нецікаво. Коли Марджі стала старшою, мати влаштовувала все так, щоб вона частіше виходила з дому, на бали, симфонічні концерти, вечірки. Усюди її або ігнорували й вона сиділа в кутку, щось читаючи (це можна було робити, нікуди не виходячи), або мати змушувала її переходити від групки до групки, наче дівчина була якимсь екзотичним хатнім улюбленцем, якого треба було показувати. Або ще гірше, мати віднедавна стала запрошувати на обід батькових самотніх колег у бізнесі та садовила їх поруч з Марджі, щоб оцінити, якою б вони могли бути парою, і Марджі мала розмовляти з ними. Цілком зрозуміло, що чоловіки її віку були або одружені, або невдахи (часом те й інше, казала собі дівчина, згадуючи чоловіка Енн Дьюлані), з роками вік запрошених зростав, поки не досяг містера Чепмена, якому було близько п'ятдесяти, він ніколи не був одруженим, був бездоганно чемним, але, як уже було сказано раніше, нестерпно нудним (що, ймовірно, пояснювало його самотність).

— Мамо, не виховуй мене! — зітхнула Марджі. Їй не подобався власний тон, тон молодої вередливої дівчинки, але яким тоном вона могла говорити, якщо до неї ставляться як до дитини. Проблема полягала в тому, що вона роками жила у цьому домі, зачинена в цій кімнаті з матір'ю, вишивала, мати розпускала вишивку, при цьому ведучи ті самі бесіди, які зводили з розуму. Марджі прикидалася, що болить голова, аби знов піднятися нагору, писати й читати. Мати ненавиділа її пристрасть до читання, крім того, романи здавалися їй фривольними, вона нарікала, поглядаючи скоса на книжки, що вони псують Марджі зір.

Марджі хотіла втекти. Тепер жінки часто жили самостійно. Один з будинків у кінці вулиці було перетворено на пансіон, і вона бачила дівчат, які кожного дня прямували на роботу удвох або втрьох, сміялися, ділилися секретами життя, яке вона ледве могла уявити. Звичайно, у них були свої турботи, але вони були вільні, могли працювати де хотіли, жити де хотіли, одружитися з ким хотіли, і ця воля була варта пережитого ними болю. Вона теж могла працювати, адже так? Могла би працювати в бібліотеці, і від самої думки, що вона була б серед стількох книг, у неї паморочилось у голові. Могла би писати для часописів. Коли б довелося, могла навіть розносити каву чи робити записи. І завжди, коли вона прокручувала в голові цей сценарій, в ній зростала надія, і вона уявляла все так жваво, ніби воно вже було правдою. А потім щось траплялося, хтось починав говорити, і мильна булька лускала і вона падала з небес на землю, опинялася в материному салоні з кривим неохайним вишиванням, у житті зі зборами, на які не хотіла ходити, з людьми, з якими не хотіла розмовляти, з обов'язками, які мати примушувала її виконувати. Від цього всього хотілося кричати.

— Буде чудово, Марджі. Він прекрасна людина, до того ж фінансово забезпечений.

— Мене не обходить фінансове забезпечення.

— Тебе б це обходило більше, коли б ти не жила так, як усе своє життя, — заперечувала мати.

— Мамо, для мене це не має значення. Не так, як для тебе.

— Урешті-решт усе буде нормально, Марджі, — зі спокійною посмішкою мати схиляла голову над її вишиванням, немовби у чомусь перемагала. — Ось побачиш.

Однак, урешті-решт все в порядку не було. Не було зовсім ніколи.

Після вечері та безкінечних розмов батька з містером Чепменом про забезпечення актів Ховланда Барнса, де Марджі сміливо опиралася бажанню заснути над картоплею, мати запропонувала їй і містеру Чепмену прогулятися. Марджі цілий день сиділа вдома, і зараз же побігла по свій плащ. Навіть прогулянка з містером Чепменом була кращою, ніж сидіння з батьками і ним за філіжанкою кави та чемна бесіда в салоні.

Мовчки минули кілька будинків, коли ж дійшли до Бук-Хілл-Парк, містер Чепмен запропонував трохи посидіти. Марджі охопили погані передчуття, майнула шалена, бунтівна думка втекти, просто повернутися й побігти геть,