Читати книгу - "Вулик"

Альфонсито, хворобливий білявий хлопчик років дванадцятьох-тринадцятьох, раз по раз кашляє. Його батько-журналіст помер два роки тому в Королівському притулку[20]. Матір, котра до заміжжя була манірною панночкою, тепер миє підлоги в кількох конторах на Гран Віа й харчується в їдальні для бідняків.

— Була черга, сеньйорито.

— Авжеж, черга; люди зараз стають у чергу по новини, наче не мають важливіших справ. Неси-но їх сюди!

— «Інформасьйонес» уже не було, сеньйорито,— я приніс «Мадрид».

— Байдуже. Піди розберися в цій писанині! От ви, Сеоане, щось тямите в усіх тих урядах, яких зараз на білому світі розвелося, хоч греблю гати?

— Гм.

— Е, юначе, не придурюйтеся, не хочете казати — то й не кажіть! Ти ба, скільки таємничості!

Сеоане посміхається сумною усмішкою хворої на шлунок людини і мовчить. Та й що тут скажеш?

— Знаю, чудово знаю, чого ви мовчите і тільки всміхаєтеся. Хочете переконатися? Ну, та дідько з вами! Тільки, скажу я вам, шила в мішку не сховаєш, ох, не сховаєш.

Альфонсито розносить «Мадрид» по столиках.

Дон Пабло дістає мідяки.

— Є там щось цікаве?

— Не знаю, самі дивіться.

Дон Пабло розгортає газету й читає заголовки. Пепе зазирає через його плече й теж намагається читати.

Сеньйорита Ельвіра знаками підкликає хлопчика і каже:

— Коли донья Роса скінчить читати, принеси мені її газету.

Донья Матильда, котра розмовляє з продавцем сигарет, поки її подруга донья Асунсьйон сидить у вбиральні, зневажливо мовить:

— Не розумію, чому їх так цікавить усе, що відбувається деінде. Аби тільки нам тут жилося спокійно! Ви згодні?

— Цілком.

Донья Роса читає новини про війну.

— Щось довго вони відступають... Але ж зрештою мусять усе виправити! Ви вірите, Макаріо, що врешті-решт вони все виправлять?

На обличчі піаніста сумнів.

— Не знаю, можливо. Якщо вигадають щось путнє!

Донья Роса втуплюється в клавіатуру піаніно. Лице в неї сумне й замислене, і говорить вона мовби сама до себе, ніби міркує вголос:

— Річ у тім, що німці, справдешні лицарі, надто поклалися на цих полохливих, як вівці, італійців. Саме так!

Її голос лунає глухо, а очі за скельцями окулярів начеб імлисті, мрійливі.

— Якби я побачила Гітлера, то сказала б йому: «Не покладайтеся на них, не будьте бовдуром, вони такі полохливі, що нічого перед собою не бачать!»

Донья Роса тихо зітхає.

— Яка ж я дурепа! Перед Гітлером я б, либонь, і не пискнула...

Донью Росу турбує доля німецького війська. Вона щодня дуже уважно читає зведення генерального штабу фюрера і в невиразних передчуттях, які не наважується втямити, пов’язує долю вермахту з долею своєї кав’ярні.

Вега купує газету. Сусід питає:

— Добрі новини?

Вега — еклектик.

— Як для кого,— мовить він.

Викидайло час від часу озивається: «Іду!» — і човгає ногами по підлозі кав’ярні.

— Перед Гітлером я б, либонь, зніяковіла; він вочевидь може нагнати страху — в нього погляд, мов у тигра.

Донья Роса знову зітхає. Її могутні груди на якусь мить затуляють шию.

— Гадаю, він і папа наганяють страху більше, ніж будь-хто.

Донья Роса вдаряє пальцями по кришці піаніно.

— Зрештою, він знає, що діється; для цього він має генералів.

Якусь мить донья Роса мовчить, а тоді промовляє зовсім іншим тоном:

— Ну, що ж!

Тоді підводить голову й дивиться на Сеоане:

— Як почувається ваша дружина?

— Потроху оклигує; сьогодні їй, здається, трохи краще.

— Бідолашна Сонсолес, а вона ж така гарна жінка!

— Правду кажучи, останнім часом їй не щастить.

— Ви дали їй краплі, які прописав дон Франсиско?

— Так, вона вже їх пила. Але біда в тому, що її організм нічого не приймає, все вивертає назад.