Читати книгу - "Коло Елу"

з’ясувалося, що Володимир зібрався до Відня. Хлопець випадково зустрів однокласника, котрий навчався в Австрії. Той розповів, що записався в батальйон Організації українських націоналістів. Як виявилося згодом, це був другий батальйон організації під назвою «Роланд». Цей підрозділ був створений ОУН за домовленістю з німецьким військовим керівництвом для боротьби з радянськими військами.

– І що, ти поїдеш у Відень? – чи то запитав, чи то ствердив Дмитро.

– Звичайно, – знову запально відповів брат. – Звичайно, ми мусимо помститися за батьків.

– Ми… отже, я їду з тобою?

– Ні, хтось повинен залишитися тут.

– Нізащо! Або ти береш мене із собою, або нікуди не їдеш, – уже з притиском заговорив Дмитро.

– Яким чином ти мене затримаєш? – знову агресивно заговорив старший брат, але різко осікся й примирливо продовжив: – Можливо, ти й правий, що нам потрібно їхати вдвох.

– Коли ти збираєшся їхати і як добиратися? – з цікавістю розпитував молодший брат.

– Їдемо післязавтра, – повідомив Володимир, – поїздом.

– Зрозуміло, – міркуючи, сказав Дмитро. І одразу ж запитав: – А де взяти грошей?

У хлопців зовсім не залишилося грошей. Вони ледь перебивалися з дня на день, із сумом згадуючи часи, коли були живі батьки. Навіть у дорослому віці брати не задумувалися над такими питаннями, як кошти чи їжа. Зараз у скруті їх часто рятувала мамина сестра. Вона жила сама, тож опікувалася ними.

– Я тут трохи назбирав, – витягнув невеликий пакунок Володимир, – але цього мало. А якщо й ти їдеш, то й поготів не вистачить.

Дмитро вийшов із кімнати й через кілька хвилин повернувся з невеликими заощадженнями. Хлопці перерахували гроші. Бракувало трохи більше, ніж половини.

Дмитро ще раз вибіг у сусідню кімнату й повернувся з кількома книгами.

– Ось що ми продамо, – він переможно підняв фоліанти над головою.

– Ти хочеш продати батькові енциклопедії? – трохи знітившись, промовив Володимир.

– Заради такої справи, звичайно. – Хлопець акуратно поставив книги на стіл. – Тим більше, батько подарував їх нам.

– Ну, не нам, а тобі після вступу в інститут, – уточнив старший брат.

– Ні, нам, просто він чомусь думав, що мені енциклопедія більше допоможе в житті, – відповів Дмитро. – А тобі він подарував свій улюблений велосипед.

– О, велосипед! – одночасно вигукнули хлопці і, зірвавшись із місця, вибігли з кімнати…

Увечері вони вже мали потрібну суму на подорож. Звичайно, книги та велосипед вдалося продати за половину ціни, але хлопці були задоволені й тим. Нікому не сказавши жодного слова, вони вперше в житті вирушили в самостійну подорож.

Весняний Відень зустрів братів чудовою погодою. У доброму настрої вони крокували містом і підбадьорювали себе жартами. У мандрівників було стійке відчуття, що вони навіть не залишали рідного міста. Звичайно, Відень відрізнявся від Львова, але то тут, то там із провулків виринали будинки, обриси яких нагадували львівські будівлі.

Володимир знайшов аркуш з адресою, і хлопці почали шукати Ляндштрассер-Ґауптштрассе. Зрештою брати дісталися до потрібної адреси й підійшли до вказаного будинку. Однак, побачивши його, трохи розгубилися. Перед ними стояв невеликий приватний особняк. Хлопці здивовано зупинилися.

– Ти добре подивився, це саме тут? – іще раз перепитав Дмитро.

Та хлопець не встиг отримати відповіді. Двері будинку відчинилися, і звідти вийшло троє молодих людей. Вони щось жваво обговорювали українською мовою.

– Мабуть, таки тут, – сам собі відповів Дмитро.

Хлопці несміливо постукали у двері. Проте ніхто не відчинив. Тоді Володимир натиснув на клямку, і двері відчинилися. Брати увійшли в дім.

– Проходьте, – з темряви долинув чоловічий голос.

Брати пішли на голос. Їх зустрів чоловік невеликого зросту. Обмінявшись привітаннями, вони зайшли в простору кімнату. Чоловік смішно перестрибнув через високу лаву та сів за стіл.

– Сідайте, – сказав незнайомець знову низьким голосом, що аж ніяк не пасував йому.

Почувши цей голос у темному коридорі, Дмитро уявив козака метрів зо два з величезними плечима й руками. А натомість перед ними сидів інтелігентний співрозмовник, який майже жіночими руками збирався щось записувати в грубий розгорнутий зошит. Щось схоже відчував і Володимир. Тому хлопці кілька секунд не наважувалися розпочати розмову.

– Слухаю вас, – повторив чоловік.

Брати розказали, чому прийшли. Чоловік, своєю чергою, розповів хлопцям про формування загонів, про ризики, які можуть спіткати їх. Володимир і Дмитро сказали, що не змінять рішення, і витягли документи. Єдине, про що попросив старший брат, щоб Дмитра записали під маминим прізвищем. Тож вони зареєструвалися за різними прізвищами. Дмитро так і не зміг дістати від брата пояснення такого вчинку, але не раз потім подумки дякував йому за це.

Уже за тиждень Володимир і Дмитро прибули до табору підготовки, розташованого в замку. Про табір хлопці наслухалися ще у Відні. Дмитро не раз собі уявляв, як виглядає ця місцина. Фантазія зображала то помпезну будівлю, чомусь дуже схожу на палац Потоцьких у Львові, то монументальні стіни з бійницями, як в Арсеналі.

Замок виявився не схожий ані на перший, ані на другий варіант. Це був величезний сірий будинок, оточений високим муром. За громіздкими дерев’яними воротами розгорталося просторе подвір’я. Воно й слугувало бійцям територією для проведення занять. Замок складався з двох частин: в одній були навчальні кімнати та їдальня, а в другій – приміщення для новобранців.

Братів поселили в одну кімнату та