Читати книгу - "Лука і вогонь життя"

— А тут, — сказав він повільно, щось пригадуючи, — у Світі Чарів, ще й Слоно-Птахи.

— Відмінно, — відповів Ніхтотато. — Слоно-Птахи живуть, п’ючи воду з Річки Часу; тому ніхто не має довшої пам’яті, ніж вони. Якщо ти хочеш подорожувати вгору по Річці, то Пам’ять — це твоє паливо. Турбогвинтовий двигун тут не допоможе.

— Чи можуть вони відвезти нас аж до Вогню Життя? — запитав Лука.

— Ні, — відповів Ніхтотато. — Пам’ять може відвезти тебе лишень далеко, але не далі. Але довга Пам’ять везтиме тебе дуже довго.

Правда, їхати на таких Слоно-Птахах, як це робив його брат Гарун, летячи не великому механічному одуді з телепатичними здібностями, буде для них справою нелегкою хоча б тому, що він не був упевнений, чи зможуть на них втриматися Ведмідь і Собака.

— Послухайте, шановні Слоно-Птахи, — вигукнув він, — чи не будете ви настільки ласкаві, аби допомогти нам?

— Чудові манери, — сказав більший з двох Слоно-Птахів. — Це завжди приємно.

«Він має глибокий і величний голос, очевидно, Слоно-Селезень», — подумав Лука.

— Бачите, ми не можемо літати, — сказала приятелька Селезня з жіночою інтонацією. — Навіть не просіть нас кудись летіти. Наші голови надто важкі.

— Це, мабуть, через те, що ви дуже багато пам’ятаєте, — промовив Лука, і Слоно-Качка почала чистити своє пір’я хоботом.

— Він лестун, — промовила вона. — Такий собі малий чаклун.

— Ви хочете, аби ми вам допомогли піднятися вгору по Річці, правда? — сказав Слоно-Селезень.

— Вам не треба дивуватися, — сказала Слоно-Качка. — Бачите, ми стежимо за новинами. Ми хочемо бути в курсі всіх подій.

— Добре, що там, куди ви йдете, нікого не цікавить Сучасне, — додав Слоно-Селезень. — Там вище вони цікавляться лишень Вічністю. І це вам допоможе.

— Якщо я можу так висловитися, — промовила Слоно-Качка, — вам буде потрібна всяка допомога, яку ви тільки зможете одержати.

Невдовзі до «Арґо» впрягли двох Слоно-Птахів, і вони потягли судно проти течії.

— А куди поділися вири? — поцікавився Лука.

— Жодна Рибоверть не наважиться пустувати з нами. Це було б супроти звичного порядку речей у природі. Бачите, існує природний порядок речей. — Його приятелька хихикнула.

— Він хоче сказати, — пояснила вона Луці, — що Рибоверть ми їмо на сніданок.

— І на другий сніданок, і на обід, — сказав Слоно-Селезень.

— Тому вони обходять нас стороною. А тепер таке: куди ви хочете потрапити?

— Ні, ні, не нагадуйте мені.

— Так, тепер я пригадую.

 же недалеко до Туманів Часу «Арґо» пропливало повз дивну, сумну країну на правому березі Річки. Її територія було відгороджена від подорожніх високим парканом із колючого дроту, і коли Лука нарешті побачив моторошний прикордонний контрольно-пропускний пункт з прожекторним освітленням на високих пілонах і високими сторожовими вишками, на яких були охоронці в дзеркальних сонячних окулярах з потужними військовими біноклями й автоматичною зброєю, йому на очі раптом потрапив величезний знак, на якому було написано: «ВИ ПЕРЕБУВАЄТЕ НА ПРИКОРДОННІ РЕСПЕКТОРАТУ Я. СТЕЖТЕ ЗА СВОЇМИ МАНЕРАМИ».

— Що це за місце? — запитав він Ніхтотата. — Щось у ньому не багато Чарів.

Вираз обличчя Ніхтотата відображав уже знайоме поєднання забавного зачудування і презирства.

— Із жалем мушу сказати, що Світ Чарів не позбавлений нашестя шкідників, — сказав він. — І ця його частина останнім часом зазнала нашестя Щурів.

— Щурів? — з тривогою вигукнув Лука і лишень тепер збагнув, що було не так з тими охоронцями та чатовими. Це ж бо не люди, але велетенські гризуни! Ведмідь Собака сердито загарчав, а от собака Ведмідь, який був добродушнішим, мав засмучений вигляд.

— Їдьмо далі, — запропонував він тихо, проте Лука захитав головою.

— Не знаю, як ви, але я голодний як вовк, — сказав він. — Щури чи не Щури, нам треба зійти на берег, тому що нам слід підкріпитися. Ну, всім, крім вас, — кинув він у бік Ніхтотата. Ніхтотато ж стенув плечима, як стенав Рашид Халіфа, й усміхнувся до болю знайомою усмішкою Рашида Халіфи.

— Гаразд, якщо треба, то треба. Недавно я вже переходив О-Паркан. — Він побачив нахмурене чоло Луки й пояснив: — Он та штука з колючого дроту. О-Парканом оточено весь Респекторат Я, що надає місцині, можна б сказати, особливої Я-скравості, а знак попереджає: багато хто з теперішніх мешканців дуже легко ображаються.

— Ми не збираємося грубіянити, — сказав Лука. — Ми хочемо лишень поснідати.

Четверо подорожні увійшли на територію контрольно-пропускного пункту, залишивши «Арґо» під опікою Слоно-Селезня і Слоно-Качки, які збавляли час, пірнаючи за Рибовертями й іншою закускою. Всередині пункту за замкненими металевими ґратами біля стійки стояв великий сивий Щур в однострої: Прикордонний Щур.

— Папери, — сказав писклявим щурячим голосом.

— Ми не маємо паперів, — чесно відповів Лука.

Прикордонний Щур вибухнув бурею вереску