Читати книгу - "Детективи в Артеку або команда скарбошукачів"

послання?

– Думка цікава, – промовив Антон, чухаючи підборіддя. – Чого б це італійцю заманулося малювати якийсь нікому не відомий грот у далекому Криму, та ще й щось вигадувати, щоб прикрасити його? Мало в Італії гарних тамтешніх гротів? Може, й справді хтось у такий спосіб хотів залишити якусь секретну інформацію? Наприклад, вказівку на місцезнаходження сховку з коштовностями? Така собі карта острова скарбів. А що – оригінально. Якби хтось полював за картою, то ніколи б не здогадався, що вона не в сейфі за сімома замками, а ось тут – висить собі, виставлена для загального огляду. І тільки посвячений у таємницю зрозуміє та розшифрує послання.

– Саме так, саме так, – промовив старий археолог. – Як бачите, друзі, світ сповнений таємниць. Головне, треба вірити і вперто йти до мети. Може, у майбутньому хтось із вас, або й усі ви разом, вивчитеся, станете археологами і відкриєте свою Трою, як славнозвісний Шліман? Ви знаєте, що якихось сто п’ятдесят років тому вважалося, що відома історія про античну Трою є лише гарною казкою? Але німецький археолог-аматор Генріх Шліман був переконаний, що це не так. У молоді роки він став бізнесменом і швидко розбагатів. До речі, більшість своїх статків він заробив у Криму, під час Кримської війни 1853 року. А потім узявся до улюбленої справи і присвятив життя пошукам легендарного міста. З нього сміявся увесь тогочасний науковий світ. Але він не здавався і таки знайшов Трою! Наперекір усім скептикам! Цікава деталь – за однією з гіпотез, саме на схилах Аю-Дагу було святилище богині Діви, яке викрав Орест, син героя Троянської війни Агамемнона. Бачите, як усе переплетено?

Старий археолог по-дружньому поплескав Сергія по плечу й додав:

– Тож вірте й ви у свої мрії, мої юні друзі. Можливо, поки що вам не вдалося втілити їх у життя, зате ви вже здійснили мрії тисяч інших дітей, які завдяки вам знову зможуть відвідувати наш музей і оглядати врятовані вами безцінні експонати.

– А я так і не встиг скафандр космонавта приміряти, – пробуркотів Сергій.

– Хіба ж це проблема? – усміхнувся директор музею. – Запевняю вас, що віднині ваша дружна четвірка може будь-коли, звичайно, з дозволу вожатих, відвідувати музей космонавтики і як завгодно довго приміряти скафандри, шоломи, сідати в місяцехід, тобто робити з експонатами все що завгодно, тільки не нищити їх.

– Правда? – Сергій зіскочив з підвіконня.

– Ну, я вже застарий для того, щоб обдурювати.

– А якщо вас не буде на роботі, нас теж впустять?

– Авжеж. Я сьогодні ж підпишу відповідний наказ, щоб охорона знала й завжди сприяла вам.

– Клас! І фотографуватися можна буде?

– А хоч кіно повнометражне знімайте. Ви заслужили на таку дрібничку.

– Йєс! – вигукнув Сергій. – Пацани з двору помруть від заздрощів, коли я покажу їм свої фотки в космічному скафандрі за кермом справжнього місяцехода!

Сергієва безпосередність розсмішила при­сутніх і розігнала сумні думки. Нерозлучна четвірка весело вирушила в їдальню, де на них чекав смачний, хоч і холодний вже, сніданок...

Розділ 1

У пошуках

нових пригод

Минали дні за днями. Команда скарбошукачів, намагаючись забути прик­ру невдачу у пошуках діамантів, з головою занурилася в артеківські будні. Навіть дядька Лева бачили не так часто, лише коли він чергував у їдальні й пригощав малих друзів смаколиками.

У супроводі гомінкого дзвоника калейдоскопом змінювалися шкільні уроки й перерви.

Зосереджений і старанний Антон з усіх предметів цілком заслужено отримував ­одинадцятки й дванадцятки. Допитливий Сашко майже не відставав від нього. Сергій за звичкою не хотів учитися і на уроках замріяно дивився у вікно або потай щось собі малював у чернетці. Оленка ж залюбки відвідувала уроки з історії та літератури і, мов каторгу, відбувала математику, яку люто ненавиділа ще з першого класу.

Але вчителі в артеківській школі були настільки прихильними до учнів, що на кон­трольних нікого не «зрізали». Можливо, їм було шкода дітей, адже вони розуміли, як важко навчатися в нових стінах, у новому колективі, та ще й без звичної підтримки й допомоги батьків. А може, їм просто не хотілося низькими оцінками псувати такі чудові пам’ятки, як артеківські кольорові учнівські табелі.

У вихідні дітей знову возили на екскурсії. Причому одночасно організовувалося кілька мандрівок і можна було самому обирати, які саме пам’ятки відвідати. Так уже склалося, що четвірка скарбошукачів на всі екскурсії вирушала разом, навіть якщо комусь не дуже й хотілося. Сашко, наприклад, збирався до Ялти на Галявину казок, сподіваючись накупити там різних казкових сувенірів для своїх молодших братів та сестер. Оленка теж не проти була відвідати парк із персонажами улюблених мультфільмів. Антонові ж було байдуже куди, аби лиш не сидіти на місці. Зате Сергій їхати категорично не хотів. Йому здавалося, що то розвага для малюків, а дорослим хлопцям, до яких він належав, там не місце. Та все ж команда є команда, і впертюхові довелося підкоритися.

Автобус висадив дітей біля входу до Галявини казок, де їх зустрічав витесаний з каменю дядько Чорномор зі своїми тридцятьма трьома богатирями.

Команда скарбошукачів неспішно прогулювалася уздовж алеї з героями народних казок, спостерігаючи, як артеківські малюки гасають поміж ними й мало не б’ються за право першими сфотографуватися. Сашко­ зупинявся біля кожного прилавка з сувенірами, прицінюючись до дерев’яних іграшок. Сергій, що увесь час невдоволено позирав на товариша, врешті не стримався, сплюнув і пробурчав, що його завезли у дитячий садок. Відтак купив кока-колу й поплентався до виходу, ковтаючи з пляшки прохолодний напій.

Коли він проходив повз хатинку на курячих ніжках, на нього зненацька скочила розпатлана й беззуба Баба-Яга. З переляку хлопець захлиснувся кока-колою. Антон одразу ж кинувся на допомогу й почав товкти йому кулаком між лопатками, щоб вода швидше вийшла з легень. Однак Сергій відбивався й раз у раз повторював:

– Відчепіться від мене. Дайте спокій. Дістало вже мене це все.

До хлопців підбігла Оленка й спробувала заспокоїти Сергія. Але той відскочив і побіг до автобуса. Антон з Оленкою здивовано пере­зир­нулися.

– Отже, так, – промовив Антон. – Знайди Сашка й клич до виходу. Треба негайно провести нараду.

Оленка пішла шукати Сашка. Хлопець, звісно ж, крутився біля чергового прилавка й прицінювався до маски індіанця племені апачів. Незрозуміло, як індіанець стосувався Криму й казкової галявини і чим він відрізнявся від індіанців інших племен, але на ціннику писалося саме так: «Індіанець племені апачів». Оленка схопила Сашка за руку.

– Що ти робиш? – заволав хлопець. –