Читати книгу - "Свята Марійка"

– Ні, – каже Надежда, – вже два дні, як поїхав.

– То швидко бери ноги в руки й лети за ним! Сьогодні ж! Чи ти хочеш сама з двома дітьми залишитися?

– Ото я дурна! – Надежда злякалася. – Уже їду! Біжу складати речі! Спасибі вам за пораду.

Переїхали Надежда із Віталіком на нове місце.

Відразу ж по приїзді відвели дітей до дитячого садочка, Надежда обклалася книжками і стала готуватися до екзаменів. Ще записалася на плавання в басейн, замість м’яса їла рибу…

Навесні Надежда почала бігати до інституту, а в кінці літа прийшло повідомлення, що вона вступила на заочне відділення.

– Все! Я тепер уже більше не дурна курка! – кричала до Ніни в слухавку Надежда. – От побачите, закінчу інститут сама!

– Ну, старайся! Тільки як же ти встигатимеш усе – квартира, чоловік, діти, басейн, навчання?

– Який басейн? Я на роботу піду; спочатку нянею до дитячого садочка, там якраз звільнилося місце, жінка в декрет пішла. І біля своїх дітей буду, зароблю гроші, та й стаж зараховуватиметься.

– Молодець! – Ніна подивувалася такій переміні.

– А хто в мене є, крім мене? – каже Надежда. – На кого мені ще надіятись? У матері з батьком одна відмовка: ти вийшла заміж. Чоловік? Де гарантія, що мій Віталік знов не заведе собі коханки? Досить мені принижуватись? Ні! Усім докажу, що я теж чогось варта!

Ось так і завертілося.

Надежда усе встигала: зранку на роботі, потім порядкує вдома, у вільний час читає, вчиться. Добре, що інститут був у тому ж місті, де вони жили.

Та й Віталік, на щастя, на новій роботі мусив цілий день бути на території, вільного часу не мав і не міг вештатися без пуття. І як був зайнятий, то й дурощі йому в голову не лізли, щовечора повертався додому, до сім’ї.

Почалося і в країні прояснення. Віталік із Надеждою заробили грошей, самотужки зробили в новій квартирі ремонт, почали на машину відкладати.

А Надежда на роботі так старалася, що вже наступного року перевели її працювати вихователькою.

Інститут вона таки закінчила, ще й з відзнакою! Аж тут – ставлять її завідуючою дитсадочка…

– Це ж така відповідальність! – дивується Ніна.

– Ви б бачили очі Віталіка, коли він про моє підвищення почув! – регоче Надежда в слухавку. – А що? Не чекав, що я подужаю! Нехай тепер хоч і покине – мені не страшно.

– І що, ти…

– Та ні, нічого такого не думайте, важкі часи в минулому, колишнього уже не буде! Знаєте, якось я замислилась і зрозуміла: в тому, що мій чоловік загуляв, я таки й справді була трохи винна. Ми з колегами на роботі говорили… Мій Віталька не найгірший. І батько дітям. Ви знаєте, а відколи ми тут живемо, його як підмінили: усе додому несе, із дівчатками щовечора гуляє, купує мені квіти.

– То ти Віталіка зовсім-зовсім пробачила?

– Пробачила і геть усе чисто забула!

– Я за тебе дуже рада!

І все в Надежди і Віталіка тепер дуже добре. Дівчат своїх вони повіддавали заміж, у цьому році вже й діждалися онучка.

Живуть і радіють життю. А про те, що було поміж ними колись у молодості, не згадують.

Немає таких умов, до яких людина не змогла б звикнути, особливо ж коли вона бачить, що всі інші живуть так само.

Ще маленькою Маланка якось намріяла собі червоне й довге плаття, усе по подолу вишите квітками, із золотим намистом: десь почула казку про королеву та й схотіла.

– Куди в селі тобі те плаття? – журилась її мати. – Чи до городу в ньому підеш? Може, до корів одягнеш?

– Ну купіть… Купіть мені! – канючить.

– Таке ніде й не продається, от хіба як виростеш, сама пошиєш та вишиєш, то будеш мати.

– Отаке вигадала! – так само й батько.

Тільки старший