Читати книгу - "Корсунь козацький"

оскільки тут вони були потрібні для оборони краю від татар. Замість гетьмана призначався комісар. Ним міг бути лише хтось із шляхти. Він не міг жити в Трахтемирові, оскільки місто «було спустошене і знищене пожежею». Йому була назначена «тимчасова квартира в Корсуні». Маєтки козаків закріплювалися за ними. Скасовувалося право на вибір старшин самими козаками. Виписані з реєстру перетворювалися на посполитих. На полковницькі посади призначалися поляки[92]. На Січі був поставлений урядовий гарнізон. 1 березня 1639 р. сейм видав інструкцію козакам, які стояли в залозі на Січі. Так, спочатку на Запорожжі три місяці в залозі мали стояти Чигиринський та Білоцерківський полки, потім три місяці — Черкаський і Переяславський, а на наступні три місяці — Канівський і Корсунський.

У щоденнику польського шляхтича Шимона Окольського було вміщено реєстр старшини Корсунського реєстрового полку, складений після «Ординації» 1638 р.[93]. У ньому зазначається, що в Корсунському полку нараховувалось 1000 козаків. Осавулом було призначено Івана Нестеренка Бута. Також призначені 10 сотників: Михайло Манилович (у Грушевського — Мануйлович), Максим Мастеренко (у Грушевського — Нестеренко), Павло Гайдученко, Іван Ющенко, Андрушко Балаксієнко, Микола Вояновський, Ясько Якубенко, Сашко (у Грушевського — Сасько) Демидович, Богдан Щисковський (у Грушевського — Щигловський), Мисько Іванишенко (у Грушевського — Іваниченко). Це є перша згадка про сотенну структуру полку. Судячи з неї, у полку було 10 сотень. При кожному сотнику було призначено по одному ватаману (отаману): Лесько Гомідзевич (у Грушевського — Ганчевич), Семен Москаль, Процик Униченко, Ясько Голубицький, Нестор Костенко, Яхно старий Ливинський, Михайло Скиба, Федько Брасуленко, Федір Шолуда (у Грушевського — Жолудь), Кузьма Череваненко.

Поразка повстання 1637—1638 рр., репресії з боку поляків призвели до масової еміграції українців до Московської держави. Там вони заселяли т. зв. Слобідську Україну, котра до їх приходу була пустинною землею. Сюди втекли, наприклад, ченці Мгарського монастиря, повстанці з різних місцевостей України. Тікали на Слобожанщину цілими сім'ями, беручи з собою якомога більше майна. Серед втікачів було й чимало вихідців з Корсунщини. Так, після Мошенської поразки до Сівська, що був тоді прикордонним містом Московської держави, прибула 18 лютого 1638 р. група українців. Серед них були Степан та Дем'ян Михайленки (очевидно, брати), причому перший до того проживав у Корсуні, а другий — у Черкасах[94]. 17 квітня 1638 р. до Курська прибув цілий гурт втікачів з України. Тут були й Іван Йосипович Бут і Михайло Денисенко, які походили з Корсуня. Іван Бут приїхав із сім'єю — дружиною Килиною, сином Якимом (10 років), дочкою Марією (7 років). Він був озброєний рушницею та рогатиною, мав коня з возом. У Денисенка був тільки кінь[95].

Після поразки повстання 1637—1638 рр. в Україні настав омріяний польською шляхтою «золотий мир», або «золотий спокій», який переривали тільки ординські наскоки. Так, узимку 1640 р. брат кримського хана Іслам-Ґірея III очолив напад Чорним шляхом на Київщину, минувши Корсунь і Білу Церкву. Коронні гетьмани не змогли протидіяти орді через сніговий буран[96]. Про Корсунь у цей час знаходимо небагато звісток. Зокрема, в лютому 1642 р. коронний гетьман С. Конецпольський пропонував сейму поставити військо в Україні для оборони від ординців. До цього війська в разі потреби мала би приєднатися шляхта з українських старосте, у т. ч. із Корсуня, Білої Церкви та інших міст. Така сила може розгромити потужні ворожі сили[97]. Є дані, що корсунським полковником (очевидно, наказним) був певний час Жабокрицький, який під час подорожі коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського по східних володіннях Польщі зустрічав його 20 жовтня 1643 р. у Деренківці. Ситуація у цьому регіоні не відрізнялася суттєво від інших регіонів Наддніпрянщини та й усієї України. Як відзначав відомий французький інженер і мемуарист Гійом Левасер де Боплан, котрий прожив в Україні 17 років (1630—1647 рр.), вона в цей час стала раєм для панів та пеклом для селян. Не кращим від селян було становище міщан та козаків. Останні втратили після Маслоставської угоди надто багато, щоб заспокоїтися. Тим більше, що феодали Речі Посполитої посилили соціальний гніт, прагнули перетворити козаків у своїх підданих, забирали їхні маєтності, змушували сплачувати величезні податки. Невдоволення зростало. Кінець кінцем «золотий спокій» виявився тільки короткочасним затишшям перед бурею.

Розділ III
Корсунщина в роки Національно-визвольної війни Українського народу 1648—1658 рр.

к відомо, приводом для Національно-визвольної війни українського народу проти колоніального гніту Речі Посполитої став напад («наїзд») шляхтича Данила Чаплинського, чигиринського підстарости, на хутір Суботів — власність писаря Війська Запорозького Богдана Хмельницького. Хоча це була звична як для тогочасної Речі Посполитої подія, але зрозуміло, що за спиною Чаплинського стояв коронний хорунжий Олександр Конецпольський та інші польські феодали, які перед тим двічі влаштовували замах на життя Хмельницького. Адже Богдан Хмельницький на