Читати книгу - "Коли курява спаде"

його скронях змочив піт. Він відкинув пензля, важко зітхнув і сам відкинувся на підстилку з леопардової шкіри. Ще значно згодом уповноважений Хуан нарешті знесилено посміхнувся до туси й сказав:

— У мене немає срібла, щоб подарувати тобі, тож дарую тобі цей напис.

І розгорнув на килимі той лист паперу, на якому ще не просохла туш, після чого продекламував:

Вітер весняний гуде у стягах, Табір ворога стрілами вкрито. Місто Вангбо здобуто… То — Мерці звитяга, Охоронців небесних можна вже відпустити.

Туси Мерці не розумівся на поезії, тим більше, що в цьому випадку вірш було написано мовою іншого народу, якої він не розумів. Однак він усе ж уклонився й подякував, а також відразу подумав про те, що цей напис потрібно повісити в цій же кімнаті, щоб усі наступні гості знали, що уряд, як і колишній імператор, підтримує родину Мерці. У кімнаті вже висіла дощечка з написом у чотири ієрогліфи, яку подарував нам особисто один із цинських імператорів. На ній було написано: «Виведем варварів на шлях цивілізації».

Зараз уповноважений Хуан сидів саме під тими великими ієрогліфами, що виблискували золотом на чорному тлі. Із курильниці поширювався сильний задушливий запах індійських ароматичних паличок.

Туси Мерці спитав:

— Як я можу віддячити уряду й вам особисто?

— Мені особисто від тебе нічого не потрібно, — відповів йому уповноважений Хуан, — а от уряд має до тебе невелике прохання.

Сказавши так, він наказав людині принести якусь торбинку. Слід відзначити, що уповноважений Хуан не тільки був худорлявим, але й мав довгі пальці на руках при коротких долонях. І от такою рукою він заліз у полотняну торбинку і витягнув звідти жменю сірих маленьких зернин. Батько не знав, що це за насіння. Тим часом уповноважений розтиснув кулак і насіння потекло, мов пісок, крізь його пальці назад у торбинку. Туси спитав, що то таке. Уповноважений Хуан спитав у свою чергу туси, чи достатньо вони збирають зерна на їжу з такої великої території. Коли мова зайшла про зерно, атмосфера відразу ж потеплішала. Батько сказав, що щороку в засіках залишається частина зерна й пріє.

— Я знаю, адже в твоєму замку скрізь стоїть цей запах.

Тут я зрозумів, що солодкуватий запах, який щороку на весні заповнює замок, це, на жаль, запах гнилого зерна.

— Срібла у вас так само багато, як і зерна? — питав далі уповноважений Хуан. — Так багато, що воно повільно псується у коморах і ні в кого про те не болить серце?

— Срібла не буває багато, і воно не псується.

— Ну тоді все дуже добре складається: нам не потрібно твоє срібло, а потрібно, щоб ви посіяли оце. Коли воно дозріє, ми купимо його за срібло. Достатньо буде засіяти ним ті землі, які ти щойно відібрав разом із тими кількома поселеннями.

— А що це таке? — нарешті додумався спитати туси.

— Це — опій[45], який я так часто споживаю. Він дуже вартісний.

Туси Мерці зробив протяжний видих і з охотою погодився.

Уповноважений Хуан поїхав, сказавши батькові:

— До зустрічі восени.

Також він подарував дружині туси вишукано зроблене приладдя для куріння опія. Мати сприйняла це з тривогою й спитала в служниці Дролми:

— Чому уповноважений не подарував ці речі туси?

— Може, він закохався у вас? — відповіла служниця. — Зрештою, ви ж ханька.

Дружина туси зовсім не розсердилась на таку зухвалість, а в сильному хвилюванні сказала:

— Я оце й боюся, що й туси так само подумає.

Дролма тільки холодно посміхнулась.

Дружина туси була вже немолодою. Крім китайського вбрання, у неї вже майже не залишилось інших жіночих принад. Коли розмова заходила про дружину туси, люди казали, що в молодості вона була дуже гарною, але тепер