Читати книгу - "Щоденник війни зі свиньми"

Але, на щастя для нього, тамтешній власник так само вирішив звести нову будівлю, тож і виплачував пожильцям компенсацію, щоб ті якнайшвидше виїхали. Джимі, який прибув одним із останніх, вимагав найбільше, нескінченно зволікав із виселенням та досі мешкав у велетенському будинку, де праворуч від дверей ще висіла чорна лискуча табличка, на якій золотими літерами було виведено «Готель “Нуево Лусенсе”». Разом із Джимі мешкала його білява, бліда й бундючна небога Евлалія, щодо ролі якої ходили різні плітки, оскільки всю хатню роботу виконувала поденниця Летісія, істота з бридкою фізіономією та шкірою, що нагадувала шкіру мумії.

На початку століття «Нуево Лусенсе» був родинною віллою, де кухня та інші допоміжні приміщення розташовувались у підвалі. Світло до кухні проходило крізь напівкругле віконце на рівні хідника. І саме там, на білому тлі мозаїчних стін, щось рухалося, привертаючи Відалеву увагу.

Він зупинився, нахилився, пригледівся. Йому здалося, що в підвалі танцює пара і що міцні обійми в їхньому танці чергуються зі швидким кружлянням, а похитування — з шарпаниною.

Потім він зрозумів, що в обіймах партнера тріпоче ніхто інша, як Летісія. За нею ганявся Джимі, невпізнаваний у пориві чіпкої, настирливої жаги. Обоє, розпатлані, в пожмаканому одязі, являли собою геть нечупарне видовище. Відаль закляк, скорчившись при віконці.

— Наче хтивий пес, — промовив чийсь незнайомий голос за спиною, і Відаль отямився. — Такого старого паскудника треба провчити.

Відаль розігнувся. Згори вниз на нього грізно дивився кощавий юнак, із вигляду — безперечний фанатик.

— Не перебільшуймо, — відповів дон Ісідро, інстинктивно заступаючись за друга.

— Ви так думаєте? — прокурорським тоном запитав юнак.

— Я сам не робив би такого, але він має право, якщо йому цього хочеться, — видушив із себе Відаль.

Дорогою додому він раз у раз оглядався, чи ніхто за ним не йде. Дивна вервечка готелів і карикатурних любощів закінчилася цією гнітючою, малопристойною сценою. Чим він міг дорікнути собі? Тим, що з дурної цікавості виставив друга на глум, а потім не зміг достатньо рішучо за нього заступитись. І знову, лаючи себе за боягузтво й сподіваючись, що таке більше не повториться, Відаль озирнувся.

— Гарний сьогодні ранок, — мовив Нестор, заходячи до Відаля. — Нема чого вдома сидіти. Підеш із нами на матч?

— Ні, мабуть, ні. Ще холодно.

— Це тобі тут так здається. Ти не виходив сьогодні?

— Ходив у крамницю й пекарню. Ішов собі, думав про своє, і аж коли повертався, зрозумів, що в місті тихо, як у дні революцій. Це не звичайний недільний спокій.

— Тільки от нині скрізь стоять поліцейські. Кажуть, що не допустять жодних сутичок. Ходімо. Не кисни, чуєш?

— Я тут міркував…

— Про що?

— Про різні дурниці. Про те, що ми вже старі. Що старим у житті не місце, тому що для них нічого не передбачено. Тобто для нас. Новина, чи не так?

— Ти ще не старий. І місце є для всіх. У житті багато цікавого.

— Не знаю, друже. Вийди на площу Лас-Ераса, глянь на дівчат. Людство плодиться невтомно: щороку — по виводку, навіть злидні не вадять.

— Картинка надихає.

— Не дурій. Мусиш визнати, що вони не для тебе. І краще не задивляйся, бо перетворишся на старого паскудника.

Нестор зиркнув на нього круглими невиразними півнячими очицями й заявив:

— Жінки — то ще не все.

— Не все?

— Я думаю, що життя — це низка розваг.

— Наче в японському саду, — додав Відаль.

— Кожному вікові своя радість.

Звідкись почулося гарчання.

— У старості все сумне та сміховинне, — поспішно заперечив Відаль, — навіть страх смерті.

— Раджу тобі піти на футбол: може, тоді зміниш думку.

— Дарма. Щойно я вийду на Лас-Ераса й побачу зустрічних жінок…

— Хочеш, розкажу дещо? Віднедавна жінки мене вже не приваблюють.

Гарчання почулося знову, тепер уже зовсім поряд.

— Та що ти кажеш? — здивувався Відаль.

— Те, що чуєш. Байдуже мені до них. А колись я, пригадую, ледь не зі шкури пнувся!

— Так-таки й байдуже?

— Цілковито.

— Невже? — глузливо перепитав Відаль.

— Ну, майже, — усміхнувся друг. — Натомість я відкрив для себе