Читати книгу - "Корабель шаленців. Нариси з культури несамовитості, глупоти і безрозсудства"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
[пер. Т. Лютого]
Розгляньмо ще один приклад нестримної несамовиті. Антонен Арто був теоретиком театру, кіноактором і поетом. Змалку зазнав психічних розладів, які тривали упродовж всього життя. У 1936 році, під час переїзду з Мексики до Ірландії, вони раптом загострилися. Через рік у Гаврі його вже було госпіталізовано, майже десять років він провів у психіатричних закладах. Лише в 1946 році колега-сюрреаліст Андре Бретон вирішив «визволити» товариша з притулку Сен-Ен. Останні роки свого життя Арто приохотився до опіуму. Однією з його останніх робіт стала нова транскрипція-переклад «Бурмоковта» (Jabberwocky) Льюїса Керрола. Він просто переказує читачам історію про абсолютно дивний світ, використовуючи шизофренічну мову. Арто написав і низку маніфестів, серед них був протест проти тих, хто працює в божевільнях, посилаючись на раціоналізм західної цивілізації, що несе відповідальність за відчуження й насильницьке лікування[47].
Водночас із зацікавленим ставленням до будь-чого «примітивного» почала увиразнюватися й тенденція репресивного протиставлення шаленству «здорових» форм мистецтва. У 1937 році в Німеччині було організовано виставку, яку Гебельс назвав «дегенеративним мистецтвом», де поряд із роботами відомих митців були представлені й твори людей з душевними розладами. Гітлер, який не просто знався на мистецтві, але замолоду й сам малював, зневажливо висловився про подібні «недолугі» художні форми. А чи варто було очікувати чогось іншого від запеклого прихильника антропологічних чисток? Та боротьба з інакомисленням успішно провадилася й радянським ідеологічним апаратом: досить згадати «бульдозерні виставки» чи утримування дисидентів у «психушках».
Та попри все, у повоєнні часи на противагу тоталітарним уявленням про аморальність несамовитості починає звучати тема шаленства як чогось позитивного. Раптом шизофреніка починають частіше називати більш розвинутою особистістю. З 1960-х років у західній психологічній науці формується цілий напрям, відомий як «антипсихіатрія». Його виразниками стали Рональд Лейнґ, Ґреґорі Бейстон, Томас Сас, Станіслав Ґроф. Суть методу полягає у тому, що шизофренік — це не хворий, а людина, яка говорить іншою мовою й по-іншому будує світ. Отже, потрібно ще вивчати цей несповна зрозумілий для «нормальної людини» феномен.
Так само й у постмодерному трактуванні шизофренії Фредерік Джеймісон пояснює її як мовний розлад. Шизофренік живе у віковічнім «тепер», тому переживає сучасність яскравіше, ніж будь-хто інший. На відміну від психоаналізу, Жиль Дельоз і Фелікс Ґваттарі, автори книжки «Капіталізм і шизофренія», вбачають апофеоз творчості в нищенні енергії лібідо й дораджують нову методу художньої творчості, названу ними шизоаналізом. Мистецтво, на їхню думку, має нагадувати машину бажання з реалізації багатьох людських фантазмів. Утіленням шизо-літератури є творчість Арто (Арто-Шизо), а в живописі — доробок Ван Ґоґа[48].
Прикладом сучасних форм творчого процесу може слугувати й мистецький рух «мітьків», що виник у 1980-х в Ленінграді. Зовні «мітьок» нагадує кініка: він носить простий одяг і обирає ідіотично-ласкаву чи сумовито-сентиментальну посмішку. Сукупність зовнішнього вигляду, вільного способу життя й примітивізму в творчості становлять ознаки зумисне наївного мистецтва.
Однак, як слушно зазначає Петер Слотердайк, нині шаленство стає складнішим феноменом, оскільки активно доповнює ідеологічне ошуканство. Адже стає вигідно використовувати/експлуатувати простакувату незвичність. Співвідношення між розумними нормами й нерозумністю людських взаємин вимагає нового виду теоретичних обґрунтувань. Як видається, справа полягає в тому, що шаленство нагадує зручну ширму, прикриваючись якою можна чинити всілякі безчинства[49].
Інший приклад ідеологічного використання шаленства подає Славой Жижек, аналізуючи фільм Роберта Земекіса «Форест Ґамп» (1994). Головний герой стрічки — простак із «золотим серцем», без будь-яких сумнівів готовий виконувати будь-чиї накази. Він — цілковита протилежність до своєї дівчини, яка, силкуючись долучитися до ідеологічної боротьби, покарана за свою жагу до знань, позаяк помирає від СНІДу. Форест Ґамп відкриває секрет ідеології: її успішне функціонування забезпечується шаленством (нерозумністю) суб’єкта. Подібна ситуація є передбачуваною. Діагноз доби кінця розуму невмолимий[50]. На думку італійського теоретика Джанні Ваттімо, філософія в пошуках граничних засад буття обернулася розкриттям марноти будь-якої претензії на остаточну істинність. Уже нічого не вдієш, слід просто назвати сучасний стан розуму «виснаженим мисленням» (латинське debilis — «ослаблений»).
Цікавість до розбурханої стихії шаленства в пору, пронизану ідеологією та сповнену світовими потрясіннями, ще й досі не вгасає. Проте, створивши радикальні механізми соціального контролю, західна цивілізація так остаточно й не випалила територію шаленства, а лише увігнала його у внутрішнє поле індивіда. Доволі показово цей стан людини передали музиканти британського гурту «The Beatles» у пісні «Дурень на пагорбі» («The Fool On The Hill» (Lennon/McCartney):
Day after day alone on the hill, The man with the foolish grin is keeping perfectly still,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Корабель шаленців. Нариси з культури несамовитості, глупоти і безрозсудства», після закриття браузера.