Читати книгу - "Дзеркальце, моє дзеркальце"

– Роуз. – Лео забирає пляшку з її рук. – Ми розуміємо, що ти засмучена, але не будь сукою, добре? Редлі не п’є. Облиш.

Він відпиває з пляшки багато-багато, більше, ніж зазвичай, і я знаю чому. Що більше він вип’є, то менше лишиться Роуз. Це трохи схоже на те, як я виливаю півпляшки маминої горілки до мийки й розбавляю її водою. Так Лео захищає її, хай це навіть і тупо.

Роуз спостерігає за тим, як він жлуктить з пляшки. На мить мені здається, що вона зараз вибухне, та вона тримає себе в руках. Сум і злість на її обличчі тьмяніють, і без них вона має інакший вигляд. Майже потворний, майже вродливий. Я навіть не знаю, який саме, бо в будь-якому випадку я не можу відірвати від неї очей. Я дивлюся на неї, аж поки не стає боляче.

– Так, думаю, з цим час покінчити. – Роуз витирає рота тильним боком долоні. – Оці постери з аніме?

Я киваю, роззираючись у кімнаті, коли вона починає здирати їх зі стіни.

– І ще її ексклюзивну леґо-фігурку Лінка з «Легенд Зельди».

– Ага. – Лео бере її та роздивляється, перш ніж сховати до кишені. Ми всі глузували з її одержимості, а їй, здається, було начхати на те, що ми думали.

– Док-станція для телефону, – кажу я, беручи зарядку та колонку.

– Де її телефон – на ньому є всі її плейлісти, можна було б зробити так, щоб у неї постійно грала музика.

– Ми не можемо знайти її телефон, пам’ятаєте? – у дверному отворі з’являється Аш. Ми одразу припиняємо торкатися речей, почуваючись так, ніби нас застукали за крадіжкою з проникненням. – Ми шукали його, і поліція теж шукала скрізь, коли вона зникла. Але тієї ночі його було вимкнено, і ніхто не знає, куди він подівся.

– О, так, вилетіло з голови, – кажу я. Тепер я згадую, що тоді мені здалося дивним, що Ней пішла без телефону. Дівчина, яку я знаю, скоріше вийшла би з дому без руки, ніж без телефону.

– Десь має бути старий «Айпод Нано», від працює від цієї док-станції. Подивіться в тумбочці біля ліжка.

Я стаю на коліна на килимі та висуваю шухляду. Попри те, що я знаю, що в них копирсалася поліція, попри те, що я знаю, що вони все витягали та складали знову, це все ж видається неправильним. Ніби я втручаюся, куди не слід. Якби хтось, навіть мої друзі, копирсалися в моїх речах, мені б захотілося миттєво померти на місці. Це було б ніби хтось відпиляв мені верхівку черепа, відкрив його, наче кришку, і побачив усі мої таємні думки. Чи не припинили б вони любити мене, знаючи все, про що я думаю, все, чого я хочу. Хіба можна знати напевне?

– Ось, – знаходжу тоненький «Айпод», яблуко на якому перетворено маркером на череп, і передаю його Лео. Тоді я й помічаю той блокнот. Напханий якимись папірцями, на яких щось написано, ніби як тексти пісень. Я беру записник і відкриваю його, торкаючись пальцями контурів її літер. Це все, що вона написала, відколи ми почали писати пісні самі. І ще якісь таблиці, ніби їх вона теж збиралася покласти на музику.

– Пісні, – кажу я, передаючи записника Аш. – Ти це бачила?

Аш хитає головою.

– Можеш узяти, якщо хочеш. Можливо, ти з ними щось зробиш. Допишеш котрусь із них. Якби вона зараз могла думати бодай про щось, то саме це мало б для неї значення.

– У неї багато речей, – каже Лео, беручи відерце з медіаторами всіх кольорів – просто тобі пластикова веселка. Наомі збирала їх на концертах, на які ми ходили: підходила до сцени після виступу, чекала, поки всі не йшли, та збирала треклісти, медіатори, пляшечки від води. Одного разу мені стало цікаво навіщо – адже вона ніколи не підписувала їх і не виставляла на «Ібеї». Щойно вона забирала їх із місця концерту, вони перетворювалися на сміття.

– У цих речах і є справжнє життя, – сказала вона мені. – У тих речах, які ховаються від очей.

– Ней, вони нічого не важать, – здалося тоді мені.

– Але з цього можна зробити хороший текст, – посміхнулася вона мені, і цю посмішку я досі бачу перед очима. Світло іскрилося в її очах, коли вони повнилися сміхом і коли були серйозними. Якщо в неї з’являлася якась ідея, коли ми писали разом, вона сяяла, ніби розбризкуючи навколо блискітки.

Тоді, по обіді, ми сиділи на цьому односпальному ліжку, вона тримала в руках акустичну гітару, і ми писали разом одну з наших найкращих пісень.

Наомі була єдиною людиною, яка й досі записувала все ручкою в блокнот: вона вічно щось калякала, робила нотатки на всьому, що траплялося під руку, а потім кидала їх в ту свою коробку, щоб зазирнути згодом.

– Подруго, чого ти така аналогова? – якось стало цікаво мені.

– Бо не можна хакнути шматок паперу, – відповіла вона. – Тому всі свої секрети я тримаю або тут, – вона постукала себе пальцем по чолу, – або записаними старовинним способом.

І тепер мені це видавалося справедливим, як ніколи. Десь у цій кімнаті були її часточки, маленькі фрагменти й уривки дівчини, якою вона була, її відбитки пальців і ДНК, збережені в охайних петельках і завитках її почерку.

Ця дівчина не могла зникнути, її свідомість має й досі бути в її побитій, скривавленій голові.

Роуз та Лео вже вийшли на вулицю, але не я. Я йду до ванної та вмикаю холодну воду, набираю її в долоні, плескаю на виголену частину голови, відчуваю, як вона лоскоче мені ключиці.

Вийшовши звідти, я бачу, що Аш, відкривши ноутбук, сидить за своїм столом, на якому заборчиком вишикувалися три монітори. Техніка – це її. Вона пише код, як дихає. Вона лякає мене до смерті. Можна було б скористатися цим шансом і поговорити з нею знову, з’ясувати, що вона думає про Ней, чи справді наші думки збігаються. Але як, як розпочати відкриту розмову з настільки замкненою людиною?

Знизавши плечима, я заходжу до кімнати й дістаю свій козир:

– Що ти робиш? – питаю я її, і вона підстрибує та лається собі під ніс. Мій козир не зіграв.

– Чорт, Редлі. Хай тобі!

– Пробач, мені просто було цікаво,