Читати книгу - "Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки"

— … І подумала, що заслуговуєш спокою… А сварґа підслухала твоє пожадання — і зупинилася.

— Що ж мені тепер робити?

— Терпляче чекати, заки вона знову закрутиться.

— Як довго?

— Не знаю. Може, місяць, рік… А може, й сім років. Залежно від того, як сильно ти її скривдила.

— Я не можу чекати! — розпачливо вигукнула Софія й почала розповідати відунці про загарбника і його наміри. Але та жестом зупинила її:

— Не тре’! Ти прийшла, щоб я допомогла тобі зрушити твою сварґу?

— Ну, так, — невпевнено промимрила Софія.

— Я можу. Проте, є ризик. Великий ризик, бо це дуже непокірна, навіть підступна сила. Я годна зрушити її, проте не знаю, ніколи не знаю, як вона покрутиться — за сонцем чи проти сонця. Якщо за сонцем — будеш багатою і щасливою, а якщо проти сонця — сподівайся біди на сім років або чотирнадцять, а то й двадцять один… Тому раджу: підкорися її волі, й вона зглянеться на тебе.

— Отак? — гірко підсміхнулася Софія. — Собі ти зрушила, і в добрий бік, а мені радиш підкоритися…

Відунка гостро глипнула на неї з-під чорних брів, вже підбілених сивиною, і процідила:

— Ти не знаєш, чим я за це плачу.

— Я також можу!

— Ні! — відрізала відунка. — Бо я свого кохаю, як чорт ангела, а ти…

Софія несамохіть пирхнула.

— Смієшся? — розгнівалася Наталена. — Гадаєш, що чорти ненавидять ангелів? Навпаки! Чорне завжди марить білим, брудне — чистим, грішне — праведним! Так було і так буде! Сварґа знає, що Влодко мені миліший за весь світ, тому й мириться з моїм поштурхуванням. А ти любиш того… загарбника?

— Ні, — призналася Софія.

— Проте хочеш віддатися за нього, щоб зостатися господинею будинку.

— Так! Бо я збавила на нього, вважай, десять найкращих років!

— Це правда! Але твого будинку вже нема! Його спалила сварґа, — підвищила голос відунка. — Затям це і…

— Він є! — перебила його Софія. — І буде, якщо я народжу йому дитину!

— Ти народиш її на румовищі! Всупереч сварзі! І якщо прикладешся до неї один раз, то, швидше всього, будеш змушена все життя покермовувати нею! А я не впевнена, що тобі стачить сили! Ти можеш настрашитися і повернути її проти сонця, а потім казатимеш: «Це Наталена поробила мені!»

— Не настрашуся!

— Яка ж ти дурна, хоч і вчена! — скипіла відунка. — Я нікому не розповідаю про сварґу, а тобі розповіла, щоб ти знала, з якою потугою хочеш змагатися. Але ти слухаєш мене, а правиш своє! Не хочу я допомагати тобі! Бог свідок — не хочу! Але допоможу, бо тебе скривдили, а мені присуджено допомагати скривдженим.

Підвелася й, поволі переставляючи ноги-колоди, пошургала в будинок. Повернулася за хвилину й тицьнула повеселілій Софії пляшечку з-під валер’янки.

— На! Підлий йому половину, не розбовтуючи, в чай або червоне вино. А другу половину одразу ж вилий на кропиву. Там осад, що може заморочити людину до самозабуття. Неодмінно вилий, бо як не виллєш, він здогадається, що ти йому дала, й зненавидить тебе!

— Скільки вам заплатити? — запитала Софія.

— Зніми сережки й поклади на стіл. — наказала відунка й додала: — Платиш не мені, а потузі, що не має імені й допомагає лише раз!

І знову остовпіла посеред двору.

Наступного дня Софія знову відпросилася з роботи («Ванну затопило. Майстер прийде о другій годині») і почимчикувала в супермаркет. Купила пляшку «Каберне», курку-гриль і різних смаколиків: балик, сир «Моцарела», червону ікру, мідії в томатному соусі, фаршировані оливки.

Приготувала м’ясну солянку, декілька салатів, накрила стіл, а наостанок вдягла сукню з ніжно-зеленого шовку, придбану свого часу в Перемишлянському бутіку.

Красник повернувся пізненько, аж перед дев’ятою. Глипнув на стіл, що вгинався від вишуканих страв, і здивовано звів брови:

— Маємо гостей?

— Ні, пане Любомире! Маємо день народження! — збрехнула Софія, бо насправді народилася пізньої осені, в листопаді. — Нині мені виповнилося… дев’ятнадцять років, і я прошу вас повечеряти зі мною!

— Дуже дякую! — зрадів Красник. — З превеликим задоволенням, бо я голодний, як зграя вуличних псів. Шкода, що ви не призналися вранці. Я купив би… щось гідне вашої вроди! — й, квапливо помившись, сів за стіл. Проте не навечерявся, бо вино, в яке Софія підлила Наталенине трійло, вмить ударило йому в голову.

Він зачудовано вирячився на Софію:

— Яка коб-біта! — й підхопився з крісла. Не вимовивши більше й слова, поклав її на холодну, вистелену блакитною плиткою підлогу і хвилин зо двадцять вигецував на ній так, що стіл підплигував і пусті кришталеві фужери тріумфально подзенькували. А скотившись, умить заснув.

Софія поклала йому під голову вишивану подушку, вкрила мохеровим коциком (бо наче вже не чужий, можливо, навіть батько її дитини) й, розімлівши (не від вина й не від безмовного, безлюбого сексу, а від радості, що домоглася свого) задрімала обіч нього в м’якому кріслі. Й бачилося їй, як сварґа, схожа на заболочене коліщатко від іграшкового воза, заскрипівши, почала рухатися (За сонцем! За сонцем!) і вбирати в себе його тепло та світло. І разом з нею десятки, сотні, тисячі подібних їй коліщаток — більших і менших, сонячних, що крутилися направо, і вогнисто-чорних, що крутилися наліво, витворюючи сварґи народів. І ті народи, в яких більшість людських сварґ були світлими, жили безклопітно і щасливо, а ті, що мали переважно темно-багряні, бідували й, вибиваючись з сили, намагалися повернути коліщата в щасливий бік. Але марно: ті вихоплювалися з рук і крутилися, як їм заманеться…

Розбудив її стогін Красника і його крик: «Отруїла! Отруїла!»

Вона метнулася до нього:

— Що з вами, Любку?

Він щомоці відштовхнув її:

— Геть, відьмо! — і заревів не своїм голосом: — Лікаря! Помираю!

Аж