Читати книгу - "На зеленому острові (збірка)"

І от, ранком другого дня Ганс Гельмон вкупі з ченцем вибрались в дорогу до Праги. Йшов млинар босий й з непокритою головою, в кишені мав гаман з червінцями, які хотів офірувати на добре діло.

Перейшли чеську границю й стежечкою понад Влтавою-річкою подалися на північ, на Прагу. Надвечір шостого дня в імлі угляділи в далечині вежі королівського міста, а на ніч входили до Праги маленькою хвірточкою при брамі, куди пропустили їх вартові, переглянувши подорожній чернечий лист.

Коли ж увійшли до празьких вулиць, чернець хотів шукати нічлігу десь у монастирі, та мірошник умовив його, що не варт вночі турбувати монастиря, а ліпше переспати вже у якійсь корчмі, яка буде найближче. Чернець погодився, й вони пішли до корчми. Було там майже порожньо, тільки десь в кутку, близько біля поставця сиділо двоє людей й тихенько розмовляли з шинкарем.

Млинар з ченцем сіли до столу навпроти дверей,— шинкар поставив їм вина та деякої страви, щоб трохи підживитись,— і знову стало в хаті тихо.

Недовго так було, коли це в сінях озвалося собаче коротке гавкання, а потім гарчання. Якийсь чоловічий голос крикнув на пса. Коли ж Гельмон вчув той голос, то йому здалося, ніби то його хтось вхопив за горло. Стурбовано вдивлявся він на двері. Аж це вони одчинилися, й у них станув Дикий Ловець з Лінецької долини.

Кивнув він шинкареві, який миттю кинувся до поставця, потім оглянув світлицю й попрямував просто до столу прочан. Гельмон сидів напівживий, лице йому посиніло, очі витріщились, а зуби торохтіли.

Ловець, за яким йшов величезний пес,— став біля столу, подивився в обличчя млинареві й вигукнув:

— Нарешті я таки тебе знайшов!

Того було досить, щоби мірошник перелякався на смерть. Хотів був тікати, та тільки-ж у нього одеревеніли ноги. А тим часом Дикий Ловець підставив стільчика до млинаря, сів біля його й, узявши його обома руками за плечі, весело заговорив:

— То ти й справді гадаєш, що тебе оце держить страховище? Та не бійся-ж, брате! Я тільки радію, що здибав того, кого так довго шукав.

І тепер Ловець розповів свою пригоду.

Був то не хто інший, як король Вацлав, якого чеські пани на чолі з маркграфом Йоштем, року 1394, по дорозі з міста Жебрака, під час обіду в монастирі в Берувні вхопили й відвезли в полон. Повезли його спочатку в Прагу, де його закинули до Білої Вежі, а потім одвезли до пана Індржиха Рожемберського, до двору Пржибениці, власне — до Крумлова, а відтіль нарешті перевезли до Австрії на Вільдберґ, де й доручили пильнувати в'язня панові Стагрембергському.

Там йому було дозволено ходити й на полювання, однак тільки з дозорцями, які ні на крок від нього не відступалися. Тої пам’ятної ночі, коли млинар гадав, що здибався з Диким Ловцем,— дозорці через хуртовину трохи відстали від короля й тому пощастило віддати Гансові свою цидулочку. Гетьман, якому Гельмон віддав тую записку, зразу розповів усе воєводі Альбрехтові. А воєвода та деяка інша шляхта були іншої думки в справі Вацлавовій. Янові Згорелецькому пощастило примусити тих панів до згоди. Нарешті Вацлава було увільнено й він повернувся до Праги, Варто зазначити, що папір про те замирення між шляхтою, виданий в Піску 25 серпня року 1394-го, є першою королівською грамотою, що була писана мовою чеською.

Коли все те Гельмон почув безпосередньо від самого короля,— спав йому з серця камінь. Король Вацлав дякував нагоді, що привела його сьогодні до корчми. По своєму звичаю він щовечора, переодягнений в просте вбрання, ходив по Празі, щоб на власні очі пересвідчитись, як живе його люд.

Гельмонові ж ще розповів, що він його вже давно шукав, розпитував про нього всіх, але ніхто йому нічого не міг сказати, хто був той, кому король віддав листочок. Гетьман з вояками пішов на війну, а інші про млинаря не чували.

Оттак нарешті Гельмон розвеселився. На другий день король покликав мірошника до себе, частував його щиро й так його нагородив, що мельник з Австрії до смерті вдячно згадував чеського короля, якому допоміг визволитись з полону й про якого спочатку гадав, що то «Дикий Ловець»...

Помер чоловік, видатний доброчинець, людолюб.

Хто б з кимсь де не спіткався, або спинився,— всі й по вулицях, й по крамницях, і біля воріт, і на полі — скрізь говорили тільки про небіжчика, згадували його благодійні вчинки. Але ж найбільше розмов та часу було присвячено обміркуванню того, що повинен був би він виконати ще, а не похвалі за те, що він дійсно зробив для добра людей. Найшлося чимало й таких, які про себе запевняли, що вони б на місці небіжчика зробили далеко більше всяких добрих вчинків, і що їхні вчинки були б куди важливіші...

В день похорону, ще заздалегідь перед службою, почали сходитися до труни ті, хто мав померлого випровадити