Читати книгу - "День, що навчив мене жити"

Майкл штовхнув двері й опинився у передпокої. Пройшов за Самантою до вітальні, просторої, залитої білим світлом кімнати. У великих засклених вікнах високі будівлі Сан-Франциско наче плавали в тумані, той туман ладен був їх поглинути.

Молода жінка сіла на бильці канапи і схрестила ноги. На ній була коротка спідничка й біла блузка. Застібнута до самого верху. Шкода.

– Мені потрібні твої послуги, – сказав Майкл.

Вона мовчки дивилася на нього.

– Вечеря в місті з одним із потенційних клієнтів. Плюс любощі.

Вона не зводила з нього погляду, так само без будь-якого виразу.

– Хто він?

– Ти завжди хочеш усе знати. Навіщо?

– Я хочу знати, хто він.

Майкл зробив кілька кроків уздовж заскленої стіни.

– Президент об’єднання дрібних комерсантів. Для мене – велика риба.

– Одружений?

Майкл заперечно похитав головою.

– Або він сам про це забув, – мовив сміючись.

Підійшов до неї ззаду і взявся руками за груди.

Вона різко його відштовхнула.

– У цьому нічого поганого, – запротестував він.

– Я не об’єкт самообслуговування.

– Час від часу я міг би мати якісь привілеї… Я все-таки хороший клієнт…

– Власне. Тобі відомий тариф.

– Я завжди кажу своїм партнерам: клієнти заслуговують на повагу.

– Постачальники також.

– Я зі своїми клієнтами великодушний. І дбаю про них.

– У кожного своя комерційна політика.

Майкл щиро розсміявся.

– То яка все-таки передбачається програма, – недовірливо перепитала вона.

– Я ж сказав: обід, і продовження, якщо захочеш.

– Без усяких дурнуватих заморочок?

– Ну, що ти…

– Типу вдягтися як дівчисько, щоб погратись у няню, а тоді зненацька з’являється його бабеха, яку трафляє шляк…

Майкл усміхнувся й поклав руку їй на плече.

– Домовились. А тепер покажи мені свої гарненькі груденята…

~ 15 ~

– Твій газон реально чудовий!

– Справді?

Марджі і Джонатан йшли по саду маєтку, повільно спускаючись до океану. Повітря все ще було теплим, хоча сонце досить високо піднялось у небі. Приємно пахло жимолостю й свіжоскошеною травою.

– Мій заростає конюшиною. Я все спробував. Жодних результатів. Доводиться виполювати її вручну, але попри це, вона знову виростає. Може, ти мені щось порадиш?

Марджі зайшлася сміхом.

– Ну ти й смішний!

Джонатан зупинився.

– Не можу ж я залишити її рости й нічого не робити.

Усміхнена Марджі рухалася далі.

– Чому ні?

Джонатан наздогнав її.

– Чому? Але ж… це ж очевидно, хіба ні?

– Ні.

Марджі настільки приємно гратися з упередженнями, що вона ладна виставити себе ідіоткою хоч би для того, щоб подивитись, як ви будете переглядати свої думки.

– Бо на газоні і негарно, й неестетично. Це всім відомо.

– Всім? А от ти, ти сам звідки про це знаєш?

– Звідки знаю? Звідки мені відомо, що це негарно? Але ж… я це знаю, і все. Це не обговорюється. Це мій смак.

Усмішка Марджі стала лукавою.

– Ти в цьому певен?

Джонатану аж заціпило. Що можна на це відповісти?

Марджі рухалася незмінно усміхнена, блукаючи поглядом своїм пречудовим садом.

– Це нагадує мені одну історію, – сказала вона, – історію невигадану, яку розповів Роберт, один з наших друзів із Санта-Крус. Якось він запитав себе, чому його дружина завжди відрізає кінець індички, яку готує до Дня подяки, перед тим як ставити її в духовку. Вона відрізала в неї шматочок задньої частини, і це йому здавалося дивним. «Вона так готується», пояснила дружина. «Гаразд, але чому?» Він був заінтригований і хотів знати більше. «Просто так роблять завжди. Між іншим, я бачила, що моя мама готує індичку саме так». Чоловік наполягав, аж вона зателефонувала мамі. Та підняла слухавку. «Мамо, чому ти відрізаєш задок в індички, яку готуєш на День подяки?» Мама відповіла, не задумуючись: «Такий рецепт». Донька допитувалась, але задовільної відповіді не дістала. Мама почала захищатися. «Такий спосіб приготування, так мене вчила моя мама». Тоді донька вирішила зателефонувати бабусі й поставила їй те саме запитання: навіщо відрізати задок у тієї чортової індички перед тим, як ставити її в духовку? «Бо я завжди так робила», – відповіла бабуся. «Чому?» – «Чорт забирай! У мене була надто маленька піч, щоб вмістити її всю!»

Джонатан вибухнув сміхом.

– Колись, – продовжувала Марджі, – конюшина була чи не обов’язковою складовою найгарніших газонів. Так вважалось у цілому світі, до твого відома. І серед купленого насіння для газону завжди було насіння конюшини. Ніхто уявити не міг газон без конюшини! Саме завдяки їй газон залишався зеленим у засушливий період. Оскільки конюшина поглинає азот з повітря і постачає його ґрунтові, вона природно забезпечує газон добривом. Чого ще можна хотіти? Пізніше, в 1950-х роках, транснаціональні хімічні компанії розробили гербіциди для знищення бур’янів на газоні. Але виникла одна проблема: гербіцид знищував і конюшину, яку всі любили. Внаслідок цього їхню гидоту перестали купувати. Тоді вони взяли бика за роги і вклали мільйони доларів в рекламні акції, які поширювали думку, що конюшина належить до бур’янів.

– Жартуєш?

– Завдяки цьому піар-ходу інформація поширилась дуже швидко. Люди стали інакше дивитись на конюшину, а тоді захотіли її позбутися. Тож транснаціональні компанії вбили двох зайців: почали продавати свою гидоту – гербіцид, а пізніше люди були змушені купувати в них добрива, оскільки газони стали страждати від браку азоту…

Джонатан сердито похитав головою.

Марджі всміхнулась, в її очах світилась лукавинка.

– Конюшина дуже гарна, – сказала вона. – Весною вона навіть цвіте дрібненькими білими квіточками.

І заговорила тихіше, щоб підкреслити довірливість тону:

– Таке наше життя: ми далеко не завжди здогадуємося, що те, що вважається проблемою, інколи насправді є… рішенням!

Вони поволі спускалися вздовж трояндових квітників і живоплоту з клематисів, що п’янили своїми пахощами. Покручені стовбури хвойних дерев чітко вимальовувались унизу, на сяйливій блакиті океану. Жодного повіву вітерцю навкруг, рослини, здавалося, скористалися цим, щоб вивільнити свої пахощі, певні, либонь, того, що вітер їх не відбере.

– І як було сказано вчора, – додала Марджі, – боротьба марна, ми всі поєднані.

– Ее… дозволю собі зауважити, ми говорили про живих істот, а не про рослини!

– Рослини належать до живих істот.

– Так, але… гаразд, але ж все-таки існують якісь межі. Ти ж не хочеш, щоб я повірив, буцімто я поєднаний з конюшиною, що росте на моєму газоні!

Марджі спокійно усміхнулась.

– Хтозна… Ти ж чув про те, що трапилось із гвинторогими антилопами наприкінці 1980-х років у Південній Африці?

– Чесно кажучи, ні! – відповів Джонатан сміючись.

– Це сталось у Трансваальській савані. Я була там майже тридцять років тому…

Марджі помовчала, перш ніж продовжила, спроквола, ніби слова