Читати книгу - "Валеріан та місто тисячі планет"

раптом дитинча, це дивовижне дитинча, що тягало з собою пістолета, який стріляв лайном, повернулося до прибульця й радісно вистрелило. Молодший хоча й мав вигляд набагато здоровіший за батьків, був позбавлений зловісної хитрості Айгона. Роззявивши рота, він лише стояв і витріщався на те, як тисячі мікроскопічних кулькових вальниць швидко несуться в повітрі й липнуть до його металевої броні. Аж ось він закректав і підо впливом ваги звалився навколішки.

— Прощавай, Молодший, — радісно вигукнув Валеріан.

Він пересунув вимикач на іншому мініатюрному пристрої, якого теж видобув зі свого набору обладнання. Усі кулькові вальниці з його Рукава, усі до єдиної оті мікроскопічні бісові кульки пролетіли через кімнату й вкрили наплічники Молодшого, які й без того вже були навантажені.

Підлога не витримала ваги двох черг кулькових вальниць разом із власною вагою Молодшого — а важив він чимало — і з тріском, схожим на стогін, провалилася, а з нею й Молодший, — на поверх нижче. Валеріан напружив слух і з задоволенням почув наступний тріск, а за ним ще один, глухіший.

Після надзвичайної ваги тремтіли м’язи на його загорнутій у Рукав руці, неначе та збиралася відлетіти. Валеріан звівся на ноги й підійшов до малюка, схвально плескаючи її по плечу.

— Ти мав рацію! Ото була розвага! А що ми робитимемо далі? — радісно вигукнуло дитинча.

— Еге ж, — замислено вимовив Валеріан, — на все свій час, синку. Хіба в тебе нема домашніх завдань?

Усмішка зникла з дитячого обличчя. Піддавшись миттєвому імпульсові, Валеріан стер іще одну смердючу грудку з візора й намастив нею обличчя дитинчати. Малюк спочатку витріщив очі, потім глибоко зітхнув, сильно зойкнув і почав ревти.

— Іди, іди до дому. Біжи до мами. Витрись.

За його спиною почувся якийсь звук. Валеріан повернувся й поглянув угору…

…і ще вище вгору. Перед ним горою височіла істота, яка явно належала до того ж виду, що й це дитинча, усе в сльозах, з розмазаним по обличчю лайном. Насправді їхні пропорції були майже тотожні — ті самі м’які форми, величезна голова, мікроскопічні очі й рот.

За винятком того, що нова істота була на два з гаком метри вища й важила, ймовірно, як Молодший.

Від Валеріанового обличчя відлинула вся кров, і він бовкнув: «Ненька?»

Її мініатюрний рот розширився від розмірів нігтя до розмірів Валеріанового кулака — та ні, не Валеріанового, а Молодшого. Рот розширився на всю нижню половину її обличчя, демонструючи вбивчий ряд гострих іклів.

Із цього страхітного рота вилетіло таке саме страхітне ревіння й задзвеніло у Валеріанових вухах. Він понісся до виходу, не гаючи часу, не чуючи землі під ногами.

Розділ восьмий

Наступні кілька хвилин… чи то пак скільки там у реальності проминуло часу… пробігли як у тумані.

Дії команди Айгона Сайресса були добре скоординовані та явно мали лише одне обмеження — прагнення дістати просторово-часового агента живим. Принаймні на цей час. Сайресс здивував Валеріана тим, як легко він змінював думку щодо подібних нюансів.

Отже, Валеріан біг. Він видерся на віртуальну презентацію дорогих пам’яток старовини, пройшовшись гумовими підошвами взуття по головах старезних чужинських старійшин, щоб видряпатися на дах. Він наштовхувався на ілюзорні старовинні цеглини, не в змозі бачити власне тіло, принаймні більшу його частину. Валеріан намагавсь аналізувати, чи була його єдина вільна рука доволі сильна, щоб ухопитись за товстий обвислий пагін і гойднутися з одного штучного даху на інший, або щоб увірватися крізь вікно на поважну церемонію, розтрощивши дорогий посуд.

— Усе гаразд, — прокричав він, обернувшись, — пам’ятайте лише — цей посуд є реальним тільки віртуально!

Ці слова не заспокоїли шестиногу сіро-зелену продавчиню-чужинку, яка махала чотирма ногами й щось несамовито скреготала.

Валеріан не мав доволі часу на вивчення мапи, але з побаченого знав, що в цьому місці були вагони вертикального метро, і знав також, де вони стояли. Він не дуже був певен, де перебував зараз, але слово «нагору» означало чудовий напрям, хоча б тому, що Айгоновим посіпакам нагорі було важче продовжувати переслідування. Рух «нагору» мав привести його до основного рівня, а це був єдиний спосіб дістатися до воріт, за якими він опинився б у безпеці. Валеріан не міг ризикувати й сідати у вагон, але стовідсотково міг усістися на один з них.

І якраз неподалік була одна з таких ліній. Зручного вагона не було видно, принаймні поки що. «Зберігай віру» — промимрив Валеріан сам до себе й побіг далі. І так воно й сталося: коли він був уже за кілька кроків звідти, винагорода прийшла у вигляді вагона, в якому юрмилися туристи. Усі вони притиснулись обличчями, або тим, що правило їм за обличчя, до прозорих боків вагону і, охаючи та ахаючи, роздивлялися панораму.

Їхні охання та ахання припинилися через тридцять секунд, коли Валеріан стрибнув і вхопився за вагон якомога міцніше, притиснувши обличчя до стіни вагона. Налякані пасажири відсахнулися. Дехто зайшовся сміхом, а якесь дитинча, дивлячись на Рукав, стало обома ротами виробляти міни.

Валеріан не міг крутити головою, щоб роздивитися довкола, адже кожний рух був ризиком для його слабкого захвату. Попри це його підбадьорював той простий факт, що в нього ніхто не стріляв.

Він дістався верху, зістрибнув і став прокладати собі дорогу через натовп туристів, яких було несподівано багато. Цей рівень, без сумніву, був еквівалентом черги до каси. Знуджені чужинці й кілька людей обгортали товари різноманітних форм і розмірів. Кожен обгорнутий товар потрапляв до сірого ящика, прикрученого болтами до підлоги.

— І як ця штука зветься? Трансмітер? — донісся знайомий голос.

Перед тим, як утекти в іншому напрямку, Валеріан упізнав характерний голос і яскраво червоне волосся особини жіночої статі, яку разом з чоловіком він бачив раніше.

— Трансматеріалізатор, — відповів касир, незграбний лисуватий чоловік з утомленим виразом і фальшивою усмішкою. Імовірно, йому доводилося повторювати ці слова тисячу разів на день. Валеріан побажав, щоб у нього все вийшло гаразд у тисяча