Читати книгу - "Одіссея капітана Блада"

День, який мав стати їхнім останнім днем на Барбадосі, був повний сподівань і тривоги для всіх дванадцяти учасників втечі, а з ними і для Нетталла, який перебував у місті.

Перед заходом сонця, пересвідчившись, що Нетталл вирушив по шлюпку до заздалегідь підготовленого місця на причалі, Пітер Блад неквапливо попрямував до частоколу, куди саме заганяли з поля рабів. Він посторонився біля воріт, щоб дати їм дорогу, і надія, яка промайнула в його очах, була для них красномовнішою за слова.

Увійшовши в ворота слідом за невільниками, Блад побачив полковника Бішопа. Плантатор із палицею в руках розмовляв з наглядачем Кентом, стоячи біля колодок, де карали за різні провини рабів.

Помітивши Блада, Бішоп обернувся й спідлоба глянув на нього.

— Де ти був цілий день? — гримнув він, і хоча полковник завжди говорив з погрозою, на цей раз Блад відчув, як серце його тьохнуло в якомусь передчутті.

— Був на виклику у хворих містян, — відповів він. — У місіс Патч лихоманка, а містер Деккер вивихнув ногу.

— Я посилав по тебе до Деккера, але тебе там не було. Ти став байдикувати, мій любий. Доведеться всипати тобі як слід, щоб не зловживав своєю волею. Не забувай, що ти засуджений бунтівник!

— Мені про це щоразу нагадують, — сказав Блад, який досі не навчився стримувати свого язика.

— Боже праведний! Ти з ким так зухвало розмовляєш?

Пам’ятаючи, що цим він ставить під загрозу всю справу і що в сусідніх халупах їх схвильовано слухають насторожені друзі, він одразу вдав незвичайну покірність.

— Даруйте мені, сер. Я... я дуже шкодую, що вам довелося шукати мене.

— Але ти пошкодуєш іще більше. У губернатора напад подагри; він кричить, як поранений кінь, а тебе ніде не можуть знайти. Негайно біжи, дурню, до губернатора! На тебе чекають. Дай йому краще коня, Кенте, а то цей бовдур не дістанеться туди й до ранку.

Вони квапили Блада, а той не смів виявити небажання, що утримувало його на місці. Усе це так невчасно, але, зрештою, справа ще не загинула. Втеча була запланована на північ, а до того часу він легко обернеться.

Блад сів на коня, якого підвів Кент, і вдав, ніби й справді збирається поквапитись:

— А як мені повернутися назад за частокіл, сер? — запитав він, рушаючи. — Ворота ж будуть зачинені.

— Не турбуйся, повертатися не буде потреби, — сказав Бішоп. — У домі губернатора для тебе знайдуть якусь конуру до ранку.

Серце Блада боляче стислося.

— Але... — почав він.

— Рушай, тобі кажуть! Чи ти стовбичитимеш і патякатимеш до ночі? Його ясновельможність не дочекається тебе!

І, скинувши палицю, полковник Бішоп з такою силою врепіжив коня по стегну, що тварина рвонула вперед, мало не скинувши вершника.

Пітер Блад поїхав. Настрій у нього був близький до відчаю. Тепер втечу доводилось відкласти до наступної ночі, а всяка затримка могла викрити торговельні оборудки Нетталла й викликати появу запитань, на які важко буде відповісти.

Він мав намір уночі, тільки-но звільниться від губернатора, прокрастися через огорожу, повідомити Пітта й інших про своє повернення — і їхній план буде здійснено. Але при цьому Блад не врахував стану губернатора, у якого був дикий напад подагри і не менш дикий напад люті з приводу Бладової затримки.

Лікар не відходив од хворого до пізньої ночі, і, лише пустивши кров, йому вдалося, нарешті, трохи полегшити Стідові страждання. Після цього Блад збирався йти. Але губернатор і слухати про це не хотів. Лікар мусив ночувати у відведеній йому кімнаті на той випадок, якщо знадобиться його допомога. Доля наче насміхалась над ним. Принаймні цієї ночі ідею про втечу можна було остаточно облишити.

Лише рано-вранці Пітерові Бладу вдалося на якийсь час утекти від губернатора, заявивши, що йому треба особисто піти по якісь ліки в аптеку.

Блад пішов просто до Нетталла, якого заскочив у страшній паніці. Бідолашний боржник цілу ніч чекав утікачів і вже думав, що все розкрито і що настала його загибель. Пітер Блад заспокоїв його.

— Отже, втечемо сьогодні, — впевнено сказав Блад, хоча сам і не відчував особливої впевненості, — навіть якщо мені доведеться випустити всю губернаторову кров. Будьте готові, як і минулої ночі.

— А що як тим часом мене почнуть розпитувати? — промовив Нетталл. Дрібні риси його схудлого й блідого обличчя ще більш загострились. У хворих очах світився відчай.

— Вигадай що-небудь. Помізкуй, друже, тільки не бійся. А мені треба вже йти. — І Пітер Блад рушив до аптеки.

Не минуло й години після цього, як до вбогої Нетталлової халупи завітав чиновник із канцелярії губернатора. Колишній власник човна в належний час — як того й вимагав спеціальний закон, відколи на острів прибули засуджені бунтівники — сповістив власті про продаж шлюпки й вимагав повернути йому заставу в десять фунтів стерлінгів, яку вносили всі власники шлюпок. Проте канцелярія грошей не повернула, вирішивши перевірити, чи справді продано шлюпку.

— Нам стало відомо, що ви купили шлюпку в містера Роберта Форрелла, — сказав чиновник.

— Так, купив, — відповів Нетталл, подумавши, що настав йому кінець.

— Ви, здається, не квапитеся заявити про це в канцелярію губернатора.

Агентові канцелярії, що висунув це зауваження, аж ніяк не бракувало бюрократичної чванливості.

— 3... заявити про це?

— Такий, голубе, закон.

— Даруйте, я не знав його.

— Та він же був надрукований і вивішений минулого січня!

— Я... я не вмію читати, сер. Я... я не знав.

— Ну гаразд! — чиновник з презирством глянув на Нетталла. — Тепер ви про це знаєте. Отож не баріться й до полудня прийдіть у канцелярію