Читати книгу - "Люди в гніздах"

діти експериментальної доби більше не хотіли експериментів — навіть без правильних вказівок згори їм тепер милішою була струнка класика з лагідним романсом. Вони бігли геть аркою, що на одній з її стін через багато років намалюють Пушкіна з пістолетом.

Дворами, Журавлівськими схилами, повз побитий Горбатий міст. За кілька годин Женя, Валя і Даша нарешті вибрели до свого району. У пасиві були кинуті під кулями санчата. В активі — мінімальна кількість консервів, яку все-таки вдалося винести і яка дозволить прожити ще певний час. Далеко не найгірший обмінний курс у тих умовах!

Вдома хвора мама і чоловік закурили. Валя гидливо розкашлялась і вийшла дихати на подвір’я. Мовчала церква над домами, затихли мародери на вулицях, не було й пострілів. Розворушене місто зачинилося на переоблік. У повітрі тремтіла відлига, тремтів і запах фінальної битви за Харків, яка мала розпочатись уже завтра.

Зі щоденника Валі:

Усе більше людей гине через кляту війну (як я тепер згадую, як ціную те, що було до неї!). Якось я запитала Женю, що він робитиме, якщо і я загину. Він відповів, що теж не житиме. Цією відповіддю я лишилася цілком задоволена.

11

— Валько! Куди ти лізеш!

— Хочу на танк подивитися, наші прийшли.

— Валько, ти здуріла, бігом злазь, Валько, ти ж не маленька дитина, зараз же стрельнути можуть!

Зі щоденника Валі:

Триває новий, уже третій бій за Харків, але сьогодні було тихіше, і ми з Женею та Іра з її новим другом пішли купатися на річку. Було тепло, мені було дуже приємно, що в Іри шкіра в гусячих лапках, а в мене гладенька, і що в мене гарніша фігура, і що мій чоловік це бачить. Особливо після того, як я безумно ревнувала його останнього разу в театрі, бо поруч сиділа жінка. Не можу бачити його в товаристві привабливої жінки. І він теж — я навмисне прочитала йому наївного, хвилюючого і романтичного листа від Колі (не сказавши, що у відповідь розповіла про своє заміжжя і запропонувала лишитися друзями), й Женя просто оскаженів.

12

— Женю, ти спиш?

— Що таке, Валь?

— Брат прийшов, Олег.

— Ого! Зараз встану, зачекай.

— Замучений! Жах! Ледь живий! Каже, його затягли в розвідку працювати — батькові гріхи відмолювати. Та й Катька ж, його дружина, теж із німцями, здається, лигалася, сама ж наполовину їхня… Зараз натру йому моркви.

Напівнімкеня Катя тимчасом їде далі від Харкова, десь у сусідньому вагоні евакуаційного німецького потяга вибирається і сестра Жені Надя з хвацькими-хвацькими бровами. Переселення народів триває, все суне на захід.

Зі щоденника Валі:

Відколи повернулися червоні, я їм страшенно рада, бо з німцями добре пізнала, що то значить бути річчю, яка належить комусь іншому. Але я боюся, як би мені не довелося відповідати за батька. Тільки чим же я винна? Виключно тим, що ношу прізвище Крамаренко. Та як довести, що я звичайна лояльна громадянка? Тепер на кожному кроці доводиться пояснювати й виправдовуватись, виставляти на огляд свої рани, розповідати про те, що тато пішов від нас, усі болючі деталі. Іноді я просто проклинаю батька за всю цю історію.

13

[2015 р.]

На східній околиці міста, збоку від траси, яка є пунктирним східним продовженням Дороги Якова, стоїть величезна і страшна чорна менора. Те саме місце, куди, зокрема, зникали євреї зі згаданих у бургомістровому звіті «звільнених» квартир і будинків. Гетто неподалік практично безслідно здув степовий вітер: тут не поставиш здоровенних фотографій у вікнах недопалених домів, не розташуєш що-небудь пам’ятне на бруківці неподалік повороту трамваю смерті. Лиш несеться й несеться транспорт — зелені бусики, тролейбуси з гарними коров’ячими очима, потік машин, літери рекламних щитів.

Рівняння з кількома невідомими, де поряд із кривавими документами за начебто невирішальним підписом Олексія Івановича лежать фотографії подруги Валерії — Фані. Де молоденькій Валі дозволяють підглянути молитву в підпільній синагозі. Де родина Крамаренків ніби переховує євреїв уже під час окупації, а інших намагається витягти з концтабору сама Валя, знову користуючись батьковим іменем, й хтось із істориків навіть пише про сімнадцятьох, порятованих просто перед шибеницею. Рівняння розв’язується щораз по-іншому. Крутиться рулеткою, складеною з багатьох різних варіантів, і жоден не обіцяє нічого хорошого, погрожуючи, натомість, сном, у якому ти примаришся собі серед експонатів музею Яд Вашем, і то зовсім не у відділі, присвяченому праведникам світу.

Вітер дме далі, знову розкручує рулетку.

Уцілілі речі в домі так само винувато стоять, сидять і лежать серед уже геть іншого умеблювання іншого століття. Піаніно жаліється комп’ютеру на втрату підсвічників. Сецесійна ваза з оголеною жінкою переймається через обміняні на їжу прикраси. Розсипані на пелюстки «Посмертні записки Піквікського клубу», надруковані скрипниківкою, сумують за «Кобзарем» у російському трансліті. Ефектно діагонально сточена срібна ложка думає про решту посуду. І тільки карафка з етнічним натяком та сувенірна скляна куля з пальмами в снігу задивились одна на одну й не пов’язують зі своїм виживанням жодних комплексів провини.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА,
у якій ми опинимося на смішнострашному і страшносмішному фронті
Солдат із таблички

#Коцареви #Галиченки

1

 СРСР, УРСР, Дніпропетровськ-Харків

[1941 р.]

Що наполегливіше Віктор Коцарев утверджував власний атеїзм і раціональність, то веселіше й затятіше підкидала його в повітря доля та потішніші аеродроми для приземлення вигадувала.

До дніпропетровського військкомату він запізнився через те, що саме луснув ремінь. Біля основної дірки утворилася зла вертикальна паща,