Читати книгу - "Аргонавти Всесвіту"

на орбіті Венери. Але де перебуватиме в цей час сама Венера? Чи потрапимо ми на неї, як куля влучає в ціль?.. Це залежить, головним чином, від того, в якому місці своєї орбіти була Венера в момент нашого вильоту з Землі. Припустімо, що вона перебувала в цей час у точці “В0”. Що тоді? Адже ж Земля рухається по своїй орбіті навколо Сонця повільніше, ніж Венера. Наша планета обертається навколо Сонця за триста шістдесят п’ять днів, а Венера…

— За двісті двадцять чотири дні, — закінчила Галя. Це вона знала добре!

— Так, — підтвердив Риндін. — Яку відстань у дугових градусах пролетить у світовому просторі по своїй орбіті Земля за 146 днів? Щодня вона пролітає… запишемо, щоб було ясніше. Так, щодня вона пролітає = 0,987°. Отже, за 146 днів Земля пролетить 0,987°, взяті 146 разів, що складає 144°. А Венера? Щодня вона пролітає = 1,607°. Таким чином, за 146 днів Венера пролетить 1,607° ? 146=234,5°. Інакше кажучи, якщо в момент нашого вильоту з Землі Венера буде на своїй орбіті в точці “В0”, то ми вже не знайдемо її в точці “В2”, долетівши до цієї точки її орбіти. Венера випередить, за час нашого польоту Землю, вона опиниться вже в точці “Вx”, перегнавши Землю в своєму русі по орбіті…

— На 234,5° мінус 144°, себто, на 90,5°, — наче відповіла Галя, зрозумівши паузу Риндіна як запитання, звернене до неї. — І ми не потрапимо на Венеру, — додала вона. — От неприємність яка! І вся подорож пішла б нанівець. Астроплан буде в точці “В2”, а Венера — вже в точці “Вx”… Що ж робити, Миколо Петровичу?

Риндін посміхнувся: його потішила юна запальність дівчини.

— Нічого, єсть вихід із становища. Щоб потрапити на Венеру за нашим маршрутом, треба вилітати з Землі дещо раніше, тоді, коли Венера буде ще в точці “В1”. Це визначає — тоді, коли Венера на своїй орбіті буде позаду Землі на 234,5° мінус 180°, себто — на 54,5°, рахуючи в напрямі руху обох планет по їх орбітах. І тоді за сто сорок шість днів Венера, переганяючи Землю, долетить саме до точки “В2”, куди тим часом примчить і наш астроплан, як це показує пунктирна лінія, що з’єднує півеліпсом обидві орбіти. А Земля за той же самий час відстане, вона долетить по своїй орбіті тільки до точки “З2”. Зрозуміло? Земля відстане від Венери на 36°. Уявляєте собі все це, Галю?

— Дуже ясно, Миколо Петровичу. Ми вилетіли з Землі в той самий день, годину і хвилину, коли Венера відстала від Землі на 54,5°, і рисунок показує це: в момент відльоту астроплана Земля була в точці “З1”, а Венера — в точці “В1”. Все в порядку. Спіймаємо Венеру в просторі!

Галя дзвінко розсміялася: такою веселою здалася їй думка про полювання на Венеру в світовому просторі! Але зразу ж вона додала:

— Ми летимо наче комета. Здорово! Шкода тільки, що в астроплана немає такого красивого хвоста, який буває у комет. Було б на що помилуватися з Землі.

Академік Риндін втішив її:

— На нашому небозводі є й без того чимало чудесного, не баченого нами досі. Ось — хіба не чарівне видовище?

І він указав рукою на екран перископа. Галя знову поглянула — і в неї перехопило подих від феєричної картини, яка відкрилася перед її очима.

З-за величезного блакитнувато-зеленуватого, вкритого блискучою білою пеленою хмар диска Землі, що сяяв на непроникливо чорному небозводі, починала випливати невеличка срібна куля. Щойно було видно лише її краї,— і ось вона випливла вже наполовину. Срібна куля поспішала, немов прагнучи відірватися від величезного диска Землі. І на тій кулі чітко розрізнялися примхливі візерунки, знайомі кожній людині, яка бодай один раз піднімала очі до неба в місячну ніч.

— Місяць! — радісно скрикнула Галя.

— Так, старий, незмінний Місяць, — прошепотів Риндін: він також відчув хвилювання.

Споконвічний супутник Землі, що ховався досі за нею, плив в холодному похмурому космічному просторі. Ось Місяць немовби зовсім одірвався від Землі і почав віддалятися від неї. Так здавалося спостерігачам на космічному кораблі… Звичайно, це був цілком природний рух Місяця по його орбіті навколо Землі. Проте не можна було позбутися дивного враження, наче Місяць вирішив, нарешті, залишити свій звичний шлях, відірватися зовсім од Землі і втекти від неї в безмежні простори Всесвіту.

Мов зачарована, дивилася Галя Рижко на екран. їй не хотілося говорити. Виникали спогади дитячих років, — коли вона, ще школярка, годинами просиджувала біля маленького телескопа в обсерваторії, де працювала її мати. Як подобалося їй бачити те, що відкривалося перед нею в маленькому очку окуляра! І більш за все любила вона без кінця роздивлятися Місяць. Зірки, планети — все це було таке крихітне, схоже одне на одне. Зате на Місяці — все чисто рельєфне, все яскраве! Чітко окреслені обриси його гір і долин, уславлених “морів”, кратерів, що ховалися в густих чорних тінях. Галя пам’ятала, як потім вона з неменшою цікавістю розглядала фотографії, зроблені ракетним кораблем “Місяць-2”, який облетів навколо Місяця і повернувся на Землю. Найдивнішим за все для неї в цих фотографіях було те, що знімки протилежного боку Місяця виявилися схожими на звичний вигляд місячної поверхні, завжди відкритої для Землі. Ну, трохи інший малюнок, дещо інші візерунки; але й там — ті ж самі гори, різкі тіні, кратери… а вона ж мріяла, що міжпланетний корабель привезе щось зовсім інше, нове, незвичайне… Фотографії розчарували дівчину, хоча вони були на свій лад дуже красивими і ефектними.

Але ніколи раніше ні на фотографіях, ні навіть у найбільшому телескопі Кримської обсерваторії, куди час від часу дозволяла їй зазирнути мати, Галі не доводилося бачити срібний Місяць таким прекрасним, яким був він зараз! У телескопі Місяць завжди нерухомо і мертво висів між мерехтливими зірками на синьому фоні неба. Іноді здавалося, що він ледве здригався, — і Галя знала: це пояснюється коливаннями повітря в земній атмосфері, це тільки здається так… А насправді — Місяць зовсім-зовсім мертвий, на його срібних горах і чорних долинах немає й не може бути ніякого життя. Місяць завжди справляв на Галю враження холодної, наскрізь промерзлої скляної кулі, яка навіть порепалася від лютого морозу.

Зараз Місяць чомусь виглядав по-іншому. Щоправда, він такий самий холодний, але не мертвий. Мабуть, таке враження складалося від того, що на екрані перископа Місяць рухався, був зовсім близько від Землі і не висів самітно на пустинному небозводі. А може бути — там все-таки є