Читати книгу - "Корпорація ідіотів"

легко, як кришиться печиво-крокет, ти колись неодмінно отримуєш репутацію людини, яка здатна впоратися з усіма проблемами. Закінчив Павло гуманітарний факультет одного зі столичних вузів і завдяки цьому був дипломованим спеціалістом у науці, котру зараз намагаються вилучити з усіх навчальних курсів. До речі, поспішають вони. Ця наука вчить людину думати, а ще, при бажанні людини вчитися, насичує її найвеличнішими думками минулого та сучасності, що, може, й не знадобиться в житті, зате допомагає справити неабияке враження на інших людей. «Розумний, аж страшно…»

Дехто зі знайомих Павла Д. був інфантильним романтиком і сподівався на те, що батьки виб’ють для нього місце під сонцем, інші, закинувши комсомольську кар’єру, але активно її використовуючи, поринули в банківську справу й опікувалися проблемами приватизації, дехто починав кар’єру професійного революціонера, що на певному етапі — створення чи руйнування держави — теж приносить певну користь, дехто мріяв про світову славу, але не хотів нічого для неї робити, ще хтось кидався з боку в бік, ніяк не вирішивши, що ж він насправді хоче. Слід сказати, що деякі з них перебувають у такому стані вагань дотепер. Павло ж думав не про те, як прославитися, він вирішив для себе, що слава завжди знайде свого героя, а от грошам варто трохи допомогти. Павло думав, як примудритися заробити перший мільйон. Але думками він не обмежувався, паралельно майже на порожньому місці, невпинно працюючи, він зміг створити собі імідж людини, яка може вирішити все.

Незабаром активність та імідж Павла справили враження на серйозних людей, які запросили його попрацювати радником одного президента. Спочатку Павло перебував у ейфорії, це ж треба, свій власний величезний кабінет, кілька телефонів, а отой чорний — він же напряму може з’єднати Павла з Самим! Він водив сюди своїх приятелів, виписуючи щодня кілька перепусток, тільки для того, щоб вони відчули власну нікчемність, ступивши на традиційно червоний килим його кабінету. Скільки цей килим перебачив колін, що підгинаються, ніг, що трусяться, задів, що тремтять, жіночих спин, що вигинаються. Гей, чуваки, бачте, як може влаштуватися молодий хлопець, якому ще не виповнилося й тридцяти років? Йому здавалося, що він — бог, цар, герой. На засіданнях він сидів поруч із людьми, котрих дотепер бачив тільки по телебаченню, він навчився їх зневажати, він навчився нехтувати їхніми словами, він відпускав жарти їхнім дружинам, він знав вади їхніх коханок та коханців, він знав, у кого з них смердить із рота, а в кого такий хворий шлунок, що єдиний харч, котрий ця велика людина собі може дозволити — розведена водою вівсяна кашка.

Коли ти користуєшся одним туалетом із найвидатнішими постатями сучасності, ти вже не тремтиш від усвідомлення їхньої величі, їхня велич провалюється у злив, ти знаєш, що від них так само смердить, що більшість із них соромиться своїх членів, дехто ніколи не змиває за собою, а дехто так засирає туалет, що доводиться позачергово викликати прибиральницю. Йому здавалося, що він знає про них усе, але деякий час він продовжував бути зачарованим владою. Він припинив їх боятися, бо неможливо боятися людину, якщо ти хоча б раз спостерігав за її цівкою, спрямованою в пісуар.

Тому згодом Павло відчув дискомфорт. Усі приятелі були проведені до його кабінету, всі коханки були перевірені на відданість своїм папікам, грошей ця робота не приносила, а запах втратив новизну, він для нього злився з іншими. Власне кажучи, ті, хто його найняв, і не мали наміру наділяти Павла потужною владою, вони вирішили, що цьому хлопчикові буде цілком достатньо окремого, хоч і справді величезного кабінету з привабливою секретаркою в приймальні, котра не відзначалася сором’язливістю, що йому ще? Та він має пищати від радощів. Але Павло не пищав, бо він розраховував на великі гроші. А між ніг секретарки їх не було.

Павло вирішив діяти самотужки, бо ті, хто його сюди привів, не мали намірів ділитися та щось радити. О’кей. Він почав вивчати ринок, можливості, пропозиції, нормативні акти. Він читав сотні, тисячі папірців, заяв, пропозицій, аналізів, проектів, що приходили і приходили.

Він причаївся в засідці, він знав, що треба бути терплячим і бути напоготові, завжди — і жирна здобич обов’язково втратить пильність, проходитиме повз, і в цей час треба лише підчепити її кінчиком пазура. Вже тоді він знайшов підтримку, так, він був не сам, ви праві, саме на цій стадії Павлу з’явилося Воно.

Одного разу Павла попросили бути присутнім на якомусь дипломатичному прийнятті. Влаштовували його корейці, йти туди Павлові не хотілося, якщо б таке було на початку його державної кар’єри, він би туди побіг на всіх чотирьох, але зараз йому хотілося або піти додому, або затягнути Дашку до дорогої ресторації, де мав істотну скидку. Яке б він міг справити враження на це мале, струнке й дурне дівчисько! Але з проханням звернувся один із тих, хто час від часу підкидав Павлові можливість заробити на підписах. Тому він, попри всі свої особисті плани, пішов на це прийняття. Там нічого надзвичайного не трапилося, той самий шведський стіл, ті самі канапки та вино, ті самі вітчизняні та іноземні обличчя. Всі ті, хто вештається по прийняттях. Державні службовці середньої та вищої ланки, кілька підприємців, аналітики, журналісти, люди, наближені до мистецтва, співачки, представники так званого громадянського суспільства. Останніх Павло щиро ненавидів — підлабузники, грантожери, патякала.

Павло не знав, що він устиг сподобатись організаторам і зацікавив кілька корейських бізнесменів.

Ні, до цього він прийшов не відразу. Він спокійно сидів на черговій нараді, на якій обговорювались якісь деталі щодо торгових чеків. Касові чеки — що може бути нудніше? Він був зайнятий тим, що розглядав повні ноги Олени Михайлівни, але, відверто кажучи, вони йому не подобалися. Він зітхнув. Один із речників надривався, розповідав, про що треба домовитися на цій нараді, які мають бути зазначені реквізити на цих чеках, як уникати зловживань, коли кожна торгова точка використовує щось своє, а немає державного стандарту, скільки грошей іде поза державним бюджетом (тут чиновник трохи примовк, мабуть, замислився над черговою несправедливістю: чому ці кошти йдуть повз його власної кишені), відпочив, а потім продовжив про те, що він чекає на пропозиції стосовно стандартів, які можна використовувати для касових чеків. «І касові апарати застарілі», — сказав якийсь утомлений голос.

Нарада тривала. Павло мовчав, тому що він уже все збагнув. Під носом було лоскотно, він боявся чхнути, бо йому здавалося, що зараз там, під його носом, завис маленький янгол бізнесової удачі, що лоскоче його