Читати книгу - "Таємниця Зоряної кімнати"

— Хіба й таке бувало?

— Краще й не питай! Добралися до Берліна жебраками. Обікрав мене до нитки лакей Федір Пампушка, отой молодик, пам'ятаєш, улесливий та покірний. Забрав підводу і повернув у ліс, а там було золото. І все пропало! Обчухрав мене лакей, як ту липку. Чи живий він, цей злодюга? Як упіймаю, повішу на майдані!

— Нема того Пампушки, — відповів Сиволап. — Подався до Махна, а його червоні й зарубали під Гуляйполем. Вірна людина мені розповіла про це.

— Хто ж усе-таки розповів?

— Консул. Він теж з Махном погуляв по Україні.

— Тому можна вірити. Не сподівався я такого підступу від Пампушки. Скільки вовка не годуй, а він все одно в ліс зирить. Добре, що брат Олексій допоміг! Він свій капітал ще до революції поклав у швейцарський банк і сам своєчасно виїхав до Америки. Зараз живе й не журиться. Вип'ємо, друже, за удачу, хай вона зробить нас багатими та щасливими!

Аптекар випив, витер губи білою хусточкою, запитав Хоткевича:

— Що ж німці? Чи напевно повернуть нам маєтки?

— Нічого певного зараз нема. У мене вся надія на Майєра та на генерала Дітмара, пам'ятаєш, полковник при штабі гетьмана Скоропадського?

— Пам'ятаю. А що ж він зараз?

— Він у відомстві Гіммлера, бригаденфюрер військ СС. Від Дітмара дуже багато залежить. Коли я розповів йому по нашу фальшивомонетню, то він схопився за мене обома руками. Я певен, що нам з тобою маєтки буде повернено. Я штурмбанфюрер військ СС, а ти теж маєш неабиякі заслуги перед рейхом. Від тебе та від Консула надходила надто цінна інформація. Гауптштурмфюрер Лютц дав тобі блискучу характеристику. На твій рахунок до швейцарського банку гестапо перевело солідну суму марок, і всі твої витрати окупляться сторицею.

Аптекар приплющив праве око, а лівим пильно вдивлявся в дно порожнього кришталевого келиха.

— Я тут дещо приготував для Майєра.

— Що саме?

— Довго розповідати…

— А ти розповідай, часу в нас вистачає.

— Пам'ятаєш, під Львовом ми захопили в полон ешелон з пораненими червоноармійцями?

— Пам'ятаю. Я наказав усіх їх постріляти.

— Так ми їх і постріляли. Але я натрапив на пораненого котовця Сиволапа Антона Дмитровича. Зовні він чимось був схожий на мене. Документи — кращих і бажати не можна. Сирота. Народився в Сімферополі, ріс і виховувався у старої тітки. Тітка давно померла, і в того Сиволапа — ні рідних, ні близьких. І пристав він до Котовського в сімнадцять років. Забрав я його документи, а самого власноручно пристрелив. Дістався мені і його іменний годинник, виданий за вірне служіння революції. І ті документи стали мені у великій пригоді.

Вовка не витерпів, штовхнув Юрка під бік рукою, прошепотів нетерпляче:

— Тікаймо звідси! Треба негайно повідомити…

— Зачекай, — прихилившись до Вовки, відповів Юрко, — треба послухати, який він приготував Майєру подарунок…

— Після громадянської,— розповідав своє Сиволап, — закінчив я фармацевтичний інститут, став провізором. Непомітна й водночас дуже важлива професія. Ліки, розумієш, потрібні всім. Коли під час розподілу направлень на роботу я побачив у списку це село, то від радості мало не затанцював. І сам попросився в село Жовтневе, бо сюди взагалі ніхто не захотів їхати працювати. Моє бажання зразу ж задовольнили, і так «котовець» Антон Сиволап поселився на березі Прип'яті в селі Жовтневому, поряд з маєтком свого друга пана Хоткевича. Отак я потрапив у Жовтневе.

— Незабаром воно знову стане Відрадним! — зловісно промовив Хоткевич. — І відплата за все неминуча!

— Мене вабило це підземелля, — розчулено виливав душу аптекар. — Я приходив сюди, пригадував минуле, і мені якусь мить здавалося, що нічого не змінилося, не було ні революції, ні громадянської війни, ставало легше на серці. Інакше можна було б збожеволіти. Неподалік осів Консул. Через Консула я встановив зв'язок з Дмитром Рубахіним, колишнім офіцером денікінської контррозвідки. Він був відомий тут як отаман Голий. У його загоні було п'ятдесят козаків. На всю округу жаху три роки наганяли. Поки не пристрелив його чекіст Вершина.

— А що, Вершина живий? — запитав Хоткевич.

— Живий, має велику довіру в більшовиків, лейтенант міліції.

— От з ким би я хотів поквитатися, — не промовив, а проскрипів Хоткевич. — Ніхто на світі не завдав мені стільки лиха, як цей нікчемний Вершина! Колись свиням і коням хвости крутив!..

— Я б не сказав, що він такий вже й нікчемний, — заперечив аптекар. — Від його ока нічого не сховається, пильний і непохитний представник трудящих мас. Має робітничий гарт, працював, як вам відомо, пане Хоткевич, на «Арсеналі…»

— Чого ж він і досі бігає в лейтенантах?

— Знову незнання місцевих умов, дорогий Олександре Костянтиновичу, — повчально проказав Сиволап. — У більшовиків чекісти, працівники міліції мають трохи інші звання, ніж в армії.

— Як це розуміти?

— Дуже просто. Чекіст лейтенант — це все одно що армійський капітан. Так що Вершина, якщо міряти армінськими мірками, — капітан. От і виходить, що колишній свинар пана Хоткевича, нікчема Вершина, вибився при більшовиках у капітани. І, мабуть, був би вже майором або й полковником, якби не ваш покірний слуга, пан Владислав Загорський. Скільки я написав на нього заяв у ДПУ, а потім у НКВС — не скажу точно. Думаю, більше сотні! І трохи підмочив репутацію незаплямованого чекіста. Доноси в цих установах надзвичайно цінуються. Їм зразу дають хід.

— Треба було б його пристрелити, роздавити, як комаху! І я не вірю, що у вас не було такої можливості. Невже Консул неспроможний був ліквідувати негідника?

— Навіщо? — аптекар заперечливо махнув рукою. — Навпаки, я врятував життя Вершині. Виніс з поля бою, хоча, як говорити правду, там йому нічого й не загрожувало.

— Ти врятував життя Вершині,— рука пана Хоткевича з шматком сала застигла в повітрі,— допоміг моєму лютому ворогові?

— Знову ігнорування специфіки конспірації,— поблажливо пояснив аптекар. — Треба було ввійти в беззаперечну довіру до більшовиків, стати визнаною людиною, до кінця відданою справі революції. А це досягається тільки конкретними справами.

— І що це тобі дало?

— Невдовзі я подарую тобі, мій друже, товариша Вершину, а разом з ним усіх партизанів, підпільників, явки, паролі, їхні лісові бази. У моєму списку нараховується майже п'ятсот співчуваючих більшовикам, які заслуговують негайного і безумовного знищення.

— Як же тобі пощастить зробити такий щедрий подарунок?

— Древні говорили, що все геніальне — просте. Мені, як герою громадянської війни, безпартійному більшовикові, доручено разом з Вершиною формувати місцеве підпілля, добирати людей до партизанського загону. Вершина, пам'ятаючи мою «послугу», не заперечував проти моєї кандидатури, навпаки, підтримав, радився, доручив складати списки, використовував, так би