Читати книгу - "На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори"

Після цього не дивно, що Божко не визнавав над собою ніякої влади, не вважав на накази штабу Дієвої армії, переміщався на фронтах або починав наступ, керуючись лише власним розсудом. Якщо він і лишався зі своєю Січчю в складі армії УНР, то тільки через те, що мусив від когось діставати бойовий припас і кудись класти поранених козаків, але свою незалежність він демонстрував при кожній нагоді. Коли в містечко, де стояла на перепочинку Січ, приїхав оглянути її сам Головний отаман і голова Директорії Петлюра, Божко не вийшов до нього, і січові курені промарширували перед Петлюрою без свого «кошового отамана»…

Під час літнього наступу армії УНР треба було перекинути з-під Жмеринки, де стояла Божкова Січ, до Вапнярки кінноту, бездіяльну в умовах облоги залізничного вузла, але дуже потрібну для розвитку дальших операцій на півдні. Наказувати неслухняному Божкові дати свою кінноту під Вапнярку була марна річ, і через те штаб Дієвої армії послав свого старшину з листом до командира січової кінноти, в якому наказував перейти на вапнярський фронт. Це делікатне завдання старшина мав виконати за спиною Божка, але йому не поталанило. Прочувши про приїзд інкогніто в розташування Січі якогось штабного «шмендрика», Божко скипів від гніву й наказав арештувати зухвальця і привести до нього.

— Так ти, негіднику, хотів забрати в мене окрасу Запорозької Січі, її кінноту?! Та ти знаєш, що за це тебе розстріляти мало! — кричав на пополотнілого від страху штабника розлютований Божко.

— Я тільки виконував даний мені наказ передати листа, а що в тому листі написано — мені невідомо.

— А ти не брешеш? — підозріло глянув Божко на старшину.

— Ні.

— А хто ж ти такий? Яка в тебе освіта? — зацікавився Божко, міняючи гнів на ласку. Дізнавшись, що перед ним стоїть колишній студент юридичного факультету, взятий з другого курсу до військової школи під час війни, Божко зрадів:

— А мені саме треба юриста в Січі. Призначаю тебе генеральним суддею з перначем! Тільки те, що ти вчив в університеті, викинь із голови: в мене будеш судити по старих запорозьких законах.

— Але ж я, пане отамане, не знаю запорозьких законів, — спробував був викрутитись від несподіваного призначення старшина-прав-ник, та Божко незворушно відповів:

— Це нічого! Чого сам навчишся, а чого не навчишся, я канчуками довчу…

Новопризначений генеральний суддя з перначем при першій же слушній нагоді втік із Січі й повернувся до Кам’янця повідомити про своє невдале відрядження.

Миритися з сваволею цього маніяка, що майже одбіг нормального глузду, захопившись історичною романтикою, далі не можна було. Божкові вибрики плутали стратегічні плани штабу Дієвої армії, вносили хаос і розгардіяш, неприпустимі у війську. Крім того, Божко, маючи, хоч і невелику, але збиту в міцний кулак бойову частину, являв собою потенційну небезпеку державного перевороту, коли міг би спробувати скинути владу «гнилих соціалістів» і натомість поставити біля державного керма «серце і розум вільної України» — свою Січ з її запорозькими законами. Треба було подумати й про становище цивільної людності тих місць, де тимчасово перебувала Січ: адже, хоч-не-хоч, люди опинялись під юрисдикцією Божка і ніхто не був гарантований, що йому не всиплють шомполів, не зважаючи ні на вік, ні на громадське становище. Треба було категоричними заходами покінчити з цим найвиразнішим проявом отаманіяди, тієї хронічної недуги УНР, що компрометувала Демократичні спрямовання української влади й плямувала її престиж у світі не менше за єврейські погроми. Отже, долю Божка та його Січі було вирішено у верхах, лиш треба було чекати слушного моменту, коли ліквідувати Божкову Січ можна буде без кровопролиття й галасу.

Цей час настиг, коли ешелон з козаками Січі стояв на коліях Жмеринського вокзалу, а Божко сам, без охорони, не передчуваючи лиха, прогулювався по перону.

Коли після арешту й поранення Божка його козаків повідомили про розформування Січі, Божкові козаки ридма ридали й благали: «Верніть нам нашого батька — Божка!» Одначе Січ розформовано і з її піхоти створено частину під назвою «Полк низових запорожців».

Так закінчились романтичні марення новітнього кошового, що надумав повернути стрілки годинника історії на два століття назад і відродити те, що давно пережило себе…

Назустріч невідомому

Наступного ранку я, подякувавши Пархоменкові за гостинність, попрощався, але, перше ніж іти на вокзал, захотів ще раз глянути на Старе місто, з яким зв’язано стільки спогадів недавнього минулого.

На кожному кроці траплялись військові не тільки української армії, а й галичани, бо в Кам’янці тепер розташувався також уряд ЗУНР на чолі з диктатором Петрушевичем. Посеред майдану проти готелю Бельв’ю стояли фургони з галицькими втікачами, котрі не встигли ще знайти собі приміщення в залюдненому вщерть місті.

У Кам’янці виходила газета «Стрілець» — орган штабу Галицької армії. Виходило також кілька наддніпрянських газет — офіціоз «Україна» й партійні органи «Народня воля» та «Робітнича газета». У цих газетах часто друкувались фейлетони Павла Грунського, майбутнього видатного радянського гумориста Остапа Вишні. В офіціозі «Україна» було вперше опубліковано оповідання С. Васильченка «Про жидка Марчика, бідного кравчика», що його потім видало окремою книжкою міністерство пропаганди УНР. Через багато років мені оповідав у Києві сам С. Васильченко цікаву історію оповідання.

У лютому 1919 року багато української інтелігенції, побоюючись, що другий прихід більшовиків на Україну буде ще страшніший за перший прихід муравйовських банд, виїхало з Києва. Виїхав тоді й Васильченко і, оселившись у єврейській родині в Кам’янці, писав далі свої твори. Одного дня Васильченко побачив через вікно, що біля його будинку спинився фаетон і з нього вийшов елегантний старшина й попрямував у двір. Васильченко здивувався, які це справи могли привести тилового старшину до господарів-євреїв, але за хвилину виявилось, що старшина прибув саме до Васильченка. «Головний отаман просить вас прибути зі мною до нього в одній важливій справі», — промовив старшина, ще більше здивувавши Васильченка, який не був особисто знайомий з Петлюрою і не уявляв, які можуть бути справи в Головного отамана до скромного письменника, далекого від поточної політики.

Фаетон під’їхав до губернаторського будинку, де мешкав разом з іншими членами уряду Головний отаман, і за кілька хвилин Петлюра, вітаючи Васильченка, сказав:

— Ви знаєте, Степане Васильовичу, як я борюсь з антисемітськими настроями у війську. Я віддав до польового суду отамана