Читати книгу - "Голова профессора Доуеля"

Тільки в одному друзі були схожі між собою: обидва вони були талановитими і вміли досягати наміченої мети, хоч і йшли до цієї мети різними шляхами: один — поривчасто, стрибками, другий — розміреним кроком.

Біологічні праці Артура Доуеля привертали до себе увагу найвидатніших фахівців, і йому пророкували блискучу наукову кар’єру. А про картини Ларе багато говорили на виставках, і деякі з них уже закупили найвідоміші музеї різних країн.

Артур Доуель кинув на пісок газету, притулився головою до спинки крісла, приплющив очі й сказав:

— Тіла Анжеліки Гай такі не знайдено.

Ларе невтішно труснув головою і важко зітхнув.

— Ти й досі не можеш забути її? — запитав Доуель.

Ларе повернувся до Артура так рвучко, що той мимоволі посміхнувся. Перед ним був уже не палкий художник, а лицар, озброєний щитом-палітрою, зі списом-муштабелем у лівій руці та мечем-пензлем у правій, — ображений лицар, ладен знищити того, хто завдав йому смертельної кривди.

— Забути Анжеліку!.. — вигукнув він, потрясаючи своєю зброєю. — Забути ту, яка…

Хвиля, зненацька підкравшись, із шипінням залила його ноги майже до колін, і він меланхолійно докінчив:

— Хіба можна забути Анжеліку? Світ зробився нуднішим з того часу, відколи стихли її пісні…

Уперше Ларе дізнався про загибель, точніше, про безслідне зникнення Анжеліки Гай у Лондоні, куди він приїхав писати «симфонію лондонського туману». Ларе був не лише шанувальником таланту співачки, але її другом, її лицарем. Не дарма ж він народився в південному Провансі, серед руїн середньовічних замків.

Довідавшись про нещастя, яке трапилося з Гай, він був так вражений, що єдиний раз у житті перервав свій «живописний запій» у самому розпалі творчості.

Артур, який приїхав до Лондона з Кембриджу, бажаючи відвернути друга від похмурих думок, організував цю подорож на узбережжя Середземного моря.

Але й тут Ларе не знаходив собі місця. Повернувшись із пляжу до готелю, він перевдягнувся і, сівши на поїзд, поїхав у найлюдніше місце — гральний дім Монте-Карло. Йому хотілося розвіятись.

Хоча було ще досить рано, біля приземкуватого будинку вже юрмився натовп. Ларе зайшов до першого залу. Публіки було мало.

— Робіть вашу гру, — запрошував круп’є, озброєний лопаткою для згрібання грошей.

Ларе, не зупиняючись, пройшов до другого залу, стіни якого були розписані картинами, що зображали напівоголених жінок, які займалися полюванням, кінними перегонами, фехтуванням, — одне слово, всім тим, що збуджує азарт. Від картин віяло напруженням пристрасної боротьби, азарту, неситі, але ще виразніше й різкіше ці почуття були написані на обличчях живих людей, які зібралися навколо грального стола.

Ось товстун комерсант із блідим обличчям простягає гроші тремтячими пухкими веснянкуватими руками, вкритими рудуватим пушком. Він дихає важко, мов астматик. Очі його напружено стежать за рухливою кулькою. Ларе безпомилково вгадує, що товстун уже чимало програв і тепер ставить останні гроші, сподіваючись відігратися. А коли ні — цей вайлуватий чоловік, можливо, подасться на алею самогубців, і там відбудуться останні розрахунки з життям…

За товстуном стоїть бідно одягнений голений стариган зі скуйовдженим сивим чубом і маніакальними очима. В руках у нього записник і олівець. Він записує виграші та вихідні номери, робить якісь підрахунки… Він давно вже програв усе своє майно і зробився рабом рулетки. Адміністрація грального дому видає йому невелику щомісячну допомогу — на життя і на гру: своєрідна реклама. Тепер він будує свою «теорію імовірності», вивчає капризну вдачу фортуни. Коли він помиляється у своїх припущеннях, то сердито стукає олівцем по записнику, підскакує на одній нозі, щось бубонить і знову заглиблюється в підрахунки. Коли ж припущення виправдуються, обличчя його сяє, і він повертає голову до сусідів, ніби кажучи: от бачите, нарешті мені таки пощастило відкрити закони випадковості.

Два лакеї вводять під руки і садовлять у крісло біля стола стару в чорній шовковій сукні, з діамантовим намистом на зморшкуватій шиї. Обличчя її набілено так, що вже не може збліднути. Забачивши таємничу кульку, яка розподіляє горе і радість, в її запалих очах спалахує вогонь пожадливості й тонкі пальці, унизані перснями, починають тремтіти.

Молода, вродлива, струнка жінка, вбрана в елегантний темно-зелений костюм, проходячи повз стіл, кидає недбалим рухом банкноту в тисячу франків, програє, безжурно посміхається і проходить до іншої кімнати.

Ларе поставив на червоне сто франків і виграв.

«Я сьогодні повинен «виграти», — подумав він, ставлячи тисячу, — і програв. Ларе був упевнений, що врешті-решт він виграє. Його вже охопив азарт.

До столу рулетки підійшло троє: чоловік, високий і ставний, з дуже блідим обличчям, І дві жінки. Одна руда, а друга в сірому костюмі. Мимохіть поглянувши на неї, Ларе відчув якусь тривогу. Ще не розуміючи, що його хвилює, художник почав стежити за жінкою в сірому і був вражений одним жестом правої руки, який зробила вона. «Щось знайоме! О, такий жест робила Анжеліка Гай!» Ця думка так спантеличила його, що він уже не міг грати. А коли троє невідомих, сміючись, відійшли нарешті від рулетки, Ларе, забувши взяти зі столу виграні гроші, подався назирці за ними.

О четвертій ранку хтось сильно постукав у двері Артура Доуеля. Сердито накинувши на себе халат, Доуель відчинив.

До кімнати нетвердою ходою зайшов Ларе і, стомлено опустившись у крісло, мовив:

— Я, здається, божеволію.

— Що трапилось, друже? — вигукнув Доуель.

— Трапилось таке, що… я не знаю, як вам і сказати… Я грав із учорашнього дня до другої години ночі. Вигравав і програвав поперемінно. Коли раптом я побачив жінку, і один жест її вразив мене так, що я кинув гру і пішов за нею до ресторану. Я сів за столик і замовив чашечку чорної мінної кави. Кава мені завжди допомагає, коли нерви занадто розгуляються… Незнайомка сиділа за сусіднім столиком. З нею був молодик, пристойно вдягнутий, але такий, що не викликає особливої довіри, і досить-таки вульгарна руда жінка. Мої сусіди пили вино і весело розмовляли. Незнайомка в сірому почала співати шансонетку. В неї виявився писклявий голос доволі неприємного тембру. Але несподівано вона взяла кілька низьких грудних нот… — Ларе стиснув голову. — Доуелю! То був голос Анжеліки Гай. Я з тисячі голосів упізнав би його.

«Бідолаха! До чого він дійшов», — подумав Доуель і, лагідно поклавши руку на плече друга, сказав:

— Вам привиділося, Ларе. Опануйте себе. Випадкова схожість…

— Ні, ні! Запевняю вас, — гаряче заперечив Ларе. — Я почав уважно приглядатися до співачки. Вона досить вродлива, чіткий профіль і милі грайливі очі. Але її постать, її тіло! Доуелю, хай чортяки роздеруть мене