Читати книгу - "Орден Жовтого Дятла"

— То навіщо ж? — насмілився запитати вчений.

— Не ваше діло, сеньйоре. Робіть, що кажу, і не роздумуйте!

Цієї хвилі вдалині показався Педріньйо з сокирою на плечі.

— Швидше, графе, швидше! — квапила Емілія, заштовхуючи вченого в дупло. — Він іде!..

Граф шурхнув у дупло, а вона задріботіла додому так швидко, що Педріньйо її навіть не бачив.

Емілія наче у воду дивилася: Педріньйо наштовхнувся на колоду і — торох! — ударив по ній сокирою. Та він так просто ударив, за звичкою, бо давно вже втратив усяку надію знайти розмовне дерево. І раптом — що за чудо?! — колода зойкнула: ой-ой-ой! Педріньйо підстрибнув, начебто на змію наступив.

— Якого дідька! — вигукнув він, вирячивши очі з подиву. — Ця колода стогне? Чи мені ввижається?

Щоб упевнитися, він знову вдарив, але легенько так, несерйозно.

— Ой! Ой! — відповіла колода.

Дарма що Педріньйо вже цілий тиждень саме цього і домагався, він все ж був глибоко вражений і схвильований. Йому навіть довелося спуститися до струмка і ковтнути води, щоб хоч трошки заспокоїтися. Вода допомогла. Педріньйо набрався духу і, хоч колода стогнала не вгаваючи, відрубав від неї кусочок і прожогом кинувся бігти, задихаючись від захоплення.

Вбігши до двору, він мало не наскочив на Емілію. Лялька сиділа на ганочку, дригаючи ногами і насвистуючи «Пливи, мій човнику» із зовсім невинним виглядом.

— Я знайшов, Еміліє! — крикнув хлопчик ще здалеку.

Вона відповіла, удавши на лиці повну байдужість:

— Що, власне, ти знайшов, Педріньйо?

— Розмовне дерево, що ж ще! Що я міг інше знайти, коли я тільки це й шукаю!

— Ну, що ж, бажаю успіху! — знизала плечем маленька лисиця, дивлячись на нього і колупаючи паличкою землю.

Педріньйо образився, нагрубив їй і втік. Він влетів у дім вітром — йому кортіло розповісти всім, як колода стогнала.

— Ви навіть не уявляєте собі, який це жах! — кричав він, не зводячи подиху. — Колода стогнала, слово честі, як людина, стогнала: «Ой, ой, ой!» Ще навіть голос схожий був на графів. У мене аж дух перехопило, справді! Ніколи б не повірив, якби сам не чув! Чудасія!..

Педріньйо довелося кілька раз повторити свою розповідь. Кусок дерева переходив з рук в руки: його обмацували, нюхали, лизали… Лише тітонька Настасія не наважувалася підійти: дивилася здалеку і хрестилася…

Всі обговорювали незвичайну подію. Всі? Не зовсім: граф і Емілія утрималися від обговорення. Граф удав, що захоплений читанням підручника з алгебри, хоч крадькома, краєчком ока, уважно спостерігав всю сцену, тихенько посміхаючись. А Емілія підглядала з-за дверей. Потім вона пішла, затуляючи рот рукою, щоб не розсміятися. Прийшовши до себе, вона вийняла безхвостого коника, посадовила на коліна і зашепотіла йому на вухо:

— Педріньйо спіймався на гачок і тепер вже, певне, тебе не відбере. Ура! Ура! Ти мій, мій, мій, і тепер я буду Цілий день з тобою гратися! І от що, Ваша Милість: передусім ми вам хвіст приробимо. Де ж це видано — коник без хвоста? Я для вас, шановний коничку, роздобуду розкішний хвіст з півнячого пір’я. Зрозуміли? Це набагато модніше, ніж ота ваша кінська косиця, яка тільки на сінники й придатна. Зрозуміли, сеньйоре Конику, Коничку де Конику?

Авжеж, рот нарозхрист, язик на плече, — почала вже верзти наша Емілія! І цілий вечір, поки вона бродила по подвір’ї, шукаючи пірце для свого коника, вона все говорила, говорила…

Розділ третій

Конкурс

Тепер, коли розмовне дерево було знайдено, залишалося тільки зробити з нього ляльку, — і брат Буратіно появиться! Та що за диво: хоч скільки Педріньйо колов складаним ножиком свою знахідку, хоч як тряс, кусок колоди залишався німий, мов риба.

— От тобі й маєш! — вигукнув Педріньйо. — Колода так стогнала, аж серце краялося, а ця палиця і не писне! Нісенітниця!..

Емілія, злякавшись, що її хитрість можуть викрити, зразу ж відгукнулася:

— Донна Бента днями казала, що справжнє горе завжди німе. Бідна палиця, мабуть, дуже страждає, що її розлучили з рідною колодою, і тому мовчить, — вишитий ніс Емілії сіпнувся, удаючи співчуття палиці,— ось побачиш, вона заспокоїться і так заголосить, що доведеться вуха затуляти! Ось побачиш!

Граф кашлянув і крадькома кинув захоплений погляд на Емілію: до чого ж хитра!

Промова Емілії вплинула на Педріньйо, і він вирішив все ж зробити з німої палиці ляльку: може, і справді згодом оживе. Але як зробити? Кожен уявляв собі брата Буратіно по-своєму… Отож розпалилася така суперечка, що Педріньйо надумав влаштувати конкурс. Хай всі намалюють проект, і чий проект переможе, по тому і вирізатимуть.

— Оголошую малювальний конкурс! — крикнув Педріньйо. — Увага, всі! Припиняються всі роботи! Бабусю, кинь шиття і візьми в руки олівець! Тітонько Настасіє, відійди від печі! Всі малюйте!

Конкурс розпочався. Півгодини весь будинок малював. Коли всі шість малюнків були готові, Педріньйо розвішав їх на стіні. Яка кумедна виставка! Тітонька Настасія намалювала не людину, а казна-що: потвору якусь. Всі сміялися. Кирпа намалювала гарненького малюка, та у нього була та вада, що вельми вже він був схожий на Буратіно. «Так це я навмисно, — пояснила дівчинка, — я хочу, щоб вони були близнюки». Проект донни Бенти був схожий, мабуть, чи не на чорта. Малюнок Педріньйо був точним портретом сусідського хлопчика, який приходив до них гратися і про якого бабуся казала, що у нього глисти. Проект графа був такий науковий, що нічого не можна було зрозуміти: самі суцільні трикутники, перемальовані з підручника геометрії. Проект Емілії був якийсь плутаний: вона хотіла, щоб у брата Буратіно було все, і тому намалювала йому горб, як у Петрушки, рот, як у жаби, хвіст, як у крокодила, вуха, як у кажана, ноги, як у козла, а ніс ще довший, ніж у Буратіно. Про всяк випадок намалювала вона і третє око на спині. «Це щоб ніхто не зміг схопити його з-за рогу», — так вона пояснила, дуже горда з того, що ніхто інший не догадався про таку небезпеку.

Тричі Педріньйо примусив усіх підносити руки — і даремно: кожен голосував за свій власний проект.

— Голосуванням не вийде, — сказав Педріньйо, — краще тягти жеребок.

Всі погодилися, що краще. Педріньйо написав імена змагальників на папірцях, згорнув папірці і кинув у шапку. Донну Бенту він попросив витягти першою, як найстаршу. Емілія, проте, запротестувала і простягла до шапки свою маленьку ручку — ліву… Праву вона чогось весь час тримала в кишені.

— Я перша витягатиму! Донна Бента не вміє!

— Ні, не ти! Бабуся! — обурився Педріньйо.

— Ні, я! Ні, я! — наполягала лялька, тупаючи ногами і не витягаючи правої руки з кишені.

Кирпі оця сама рука здалася підозрілою.

— Покажи-но руку,