Читати книгу - "Далекий простір"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я знаю, мене запитають: а хіба це взагалі можливо? Хіба може людина бути далеко від іншої людини? Хіба відсутність людини в близькому просторі не є її тимчасове або абсолютне небуття (так нас навчали в коледжах). Я кажу: ні! Навіть ідучи з дому на роботу, чоловік перетворює існування дружини в небуття: назад до неї його тягне звичка, нічого більше. Жінка починає існувати для чоловіка з моменту її входження в близький простір, те саме можна сказати і про існування чоловіка для жінки. Це сприймаєтся як норма. Впевненість, що близька людина пішла не назавжди, що вона регулярно з’являється в певний час у моєму близькому просторі, – ось почуття, що пронизує все наше буття. Почуття, слід зауважити, яке розслабляє, яке призводить до того, що інша людина живе, по суті, не в нас, а в нашому близькому просторі. Чи не тому в разі її зникнення ми страждаємо не через втрату саме тієї неповторної людини, а через незаповненість близького простору? І чи не тому в нас так швидко відбувається заміна і так швидко ми заспокоюємося?
Наші почуття слабкі, буденні, наша душа працює впівсили. І все це через те, що ми не є вільними. Близький світ прийняв нас у свої обійми і задушив. Причому ця задуха солодка, це нагадує винні випари, які дурманять голову і занурюють у милу розслабленість. Але що ми втрачаємо внаслідок такої розслабленості? Про це ми не думаємо.
Живучи в близькому просторі, ми й живемо, по суті, з близьким простором: якщо не з предметами, то з людьми, які заповнюють його. Ми живемо то з радіофоном, то з акустиками, на яких зосереджена вся наша увага. Тому ми і є все те, чим живемо. А що є ми самі? Не відчуваючи себе, себе особисто, як можемо відчути іншу людину?
Самотність… Ми забули, не знаємо, що означає це слово. Нам незрозумілі почуття, пов’язані з ним. Ба більше, ми боїмося їх і панічно поспішаємо до психософів, варто цим почуттям торкнутися нас. Не спробувавши навіть розібратися в їхньому багатстві та розмаїтті, ми ставимо на них тавро "напади страху". Найменший внутрішній дискомфорт здається нам хворобою, від якої треба ковтати таблетки.
Але уявімо собі вихід за межі свого п’ятачка, у великий світ. Все близьке стане далеким, а самі ми відчуємо втрату колишнього ґрунту, але разом із тим і неясні бажання, прилив поки що незрозумілих нових сил. Нам ніхто не потрібний, але, з іншого боку, ставши з близької далекою, інша людина западе в нас, можливо, глибше, ніж коли ми до неї щодня могли торкатися рукою. І раніше, і тепер вона є частиною нас. Але раніше не було нас, а тепер ми є, і значить, ми любимо не заповненість близького простору, а саму людину.
Я знаю, зі мною знову не погодяться, скажуть: "Що він верзе? Куди ми можемо піти? Як ми можемо рухатися без орієнтаторів? Як можна взагалі жити поза мегаполісом? Що їсти? Куди йти? І взагалі – чим жити? Мегаполіс – це весь світ".
Так, я сам собі ставлю ці питання. Те, що я відчуваю, для нас божевілля. Але, можливо, я відчуваю життя, яке судилося не нам? Істину, яка не перестає нею бути, навіть якщо її здійснення немислиме для людини? Можливо, я говорю лише про теоретичні можливості, про те, що межі життя і почуттів людини – саме межі, що сама картина життя і почуттів незрівнянно, можливо, до нескінченності ширша? Тоді постає питання: чому ми замкнуті в цих межах? Хто нас замкнув? Що є замежевість? Ким і коли вона здійснилася, здійснюється чи може бути здійснена?
І останнє питання: чому ми не можемо бути безумними?
Нія (I)
Гвинтоплани проносилися один за одним, заглушаючи чийсь спів, плескіт хвилі, голос Нії.
Внизу, оточене лісом, лежало озеро. Від нього тягнуло вогкістю і запахом болотних місць. Габр нахилився і став гріти над вогнем задубілі руки.
– Не звертайте уваги, – сказала Нія. – Вони покружляють і полетять.
– Прозора Пляма?
– Так, – відповіла Нія. – Їхні локатори нічого не можуть помітити.
– Я натрапив учора на дріт, – сказав Габр. – Багато дроту, там, за базою.
– Це межа Плями. Пляма оперезана дротяними антенами, вони нейтралізують будь-який промінь.
Гвинтоплани насправді почали віддалятися. І чим більше вони віддалялися, тим голоснішими ставали навколишні звуки, прорізався чийсь спів, плескіт хвилі.
– Що це за звуки? – запитав Габр.
– Це птахи. Ми їх не бачимо, але вони є.
– Птахи…
Габр іще далі простягнув руки над вогнем, по його жилах потекло радісне тепло. Невже він іще живий? Невже ще можливе щастя?
– Ніє…
– Так.
Він шукав слова.
– Ви бачили світ?
– Так. Це було давно.
– І ви пам’ятаєте?
– Так. Неначе далекий сон. Щось яскраве й болюче.
– Болюче, бо нічого не можна повернути?
– Так, напевно.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Далекий простір», після закриття браузера.