Читати книгу - "Побачити Алькор"

«Якщо я попрошу, Микола Семенович цієї точки не здасть», — вирішив Лавр. Він піднявся гвинтовими сходами на другий поверх, відчинив двері, що вели до спальних кімнат.

— Як бачите, конспіративні квартири бувають великими і комфортними.

— Наша організація за все заплатить, не сумнівайтесь, — завірив Лавра журналіст.

— А я і не сумніваюсь. Ви ж самі підписували договір з агентством.

Розділ 16

Костиганов зустрівся з Командором в офісі фірми, віце-президентом якої той значився у профанному світі. Проходячи крізь турнікети пропускної системи, брат Пітер зауважив, що відтоді, коли він востаннє сюди приходив, охоронців побільшало рівно удвічі. А востаннє він відвідував цей офіс сорок годин тому. Бійці виглядали грізно. З плеча одного з них звисав «скорпіон».

«Посилений режим охорони, — констатував Лицар Кадош. — Значить, „гостей“ очікують і тут».

Один з охоронців уважно перевірив його документи і провів на третій поверх, через операційну залу і дві приймальні, до самих дверей віце-президентського кабінету.

— До вас, Сан Саничу, — повідомив він, прочинивши двері. — Пан Костиганов.

— Дякую, вільний. — Командор вийшов з-за столу назустріч Пітерові, уважно подивився йому в обличчя, запитав: — Я самопочуття, брате?

— Другу ніч не сплю.

— А треба спати. Мозок Кадоша має бути ясним і проникливим. — Командор натиснув на кнопку селектора і розпорядився: — Танюша, зроби нам міцної кави. Найміцнішої. І всіх жени геть. Мене немає.

Костиганов оглянув кабінет. Вікно в ньому займало цілу стіну. Світло, що йшло крізь нього, замість стандартних жалюзі регулювали напівпрозорі завіси, котрі змінювали колір залежно від напряму обсервації. Пітер скептично примружився:

— Вчора братан Тіма сказав мені, що в цій країні немає місця, гарантованого від прослуховування.

— Гарантованого взагалі нічого немає. Ні в цій країні, ні в іншій, — зауважив Командор. — Наприклад, щодо цього кабінету є дев'яностодев'ятивідсоткова впевненість. Впевненість, а не гарантія. Але все ж краще, аніж по стільниковому.

— Не сперечатимусь. Я так зрозумів, що у нашого Тіми дуже інформовані інформатори.

— «Інформовані інформатори»! — засміявся Командор. — Яка доречна тавтологія. Доречна саме в цьому випадку… Але я хотів би почути детальніше про все, що він там тобі понарозказував.

Поки Костиганов переповідав Командорові розмову на терасі, сексапільна Танюша двічі приносила найміцнішу каву. Свою розповідь Пітер закінчив тим запитанням, на яке не дістав відповіді по стільниковому:

— Цю річ справді зберігають наші брати?

— Так, — відповів Командор після довгої паузи. — Наші посередники взяли на себе цей обов'язок.

— Я можу детальніше ознайомитися із запитанням?

— Можеш. Учора ввечері я узгодив твою афіляцію[19] до кола хранителів Машини Проклять.

— Так ця річ називається Машиною Проклять?

— Американські брати називають їх Генераторами Долі. Така назва, зрозуміло, більш політкоректна, але в ній немає адреналіну. Зрештою, всі назви умовні, — господар кабінету підійшов до вікна, заглянув за гардину, ніби перевіряючи, чи не підслуховує хто розмову. — Я дам тобі інформацію про Машину.

— Де і як?

— Тут і зараз. — Командор підвівся, підійшов до масивного сейфа і набрав комбінацію цифр. — Один із хранителів попереднього покоління бавився літературою. Він узагальнив наші знання про Машину в такому собі оповіданнячку. Я дам тобі рукопис, і ти прочитаєш його тут, у моїй присутності. Більше, аніж написано, у нас про Машину ніхто не знає.

Командор поклав на поліровану поверхню стола стос пожовтілих аркушів, щільно заповнених текстом. Його було надруковано на друкарській машинці з мінімальним інтервалом.

— Сідай, брате, он у те крісло, — розпорядився господар кабінету. — Якщо будеш засинати, Танюша принесе ще кави.

— І сигару.

— О'кей.

— Гаванську. Здоровенну.

— В Танюшиному хумідорі лише здоровенні гаванські сигари. Вона дрібних узагалі не визнає.

— Красива дівчина ця ваша Танюша.

— А головне — небалакуча.

— Познайомите?

— Коли вирішимо усі проблеми. А то, не дай Боже, помреш від безсоння.

Костиганов вмостився у зручному кріслі і подивився на заголовну сторінку.

— О, так тут навіть є епіграф! Я

— Ти читай, читай, не відволікайся.

ARTES MAGNAE[20] — МАШИНИ УСКЛАДНЕНИХ ПРОКЛЯТЬ

…Креонт обіцяв Амфітріону допомогти

у війні з телебоями, якщо той знищить люту

Тевмеську Лисицю, що спустошувала околиці

Фів і втікала від усіх переслідувачів.

Славетний атенський мисливець Кефал позичив

Амфітріонові дивовижного пса, який наздоганяв

будь-якого звіра. Змагання між звіром, якого ніхто

не міг впіймати, і псом, від якого ніхто не міг

втекти, завершилось Зевсовим рішенням

перетворити обидвох істот на камені.

(З «Опису Еллади» Павсанія 9; 19,1)

1

Екзорсист Кронієн подолав останній пагорб на шляху до замку; можливо, цей пагорб був залишком захисного валу старого Уїнхольм-Кастлю; можливо, саме на нього, у ляскоті чорних від дьогтю ланцюгів, опадав крицевий язик фортечного мосту. За хвилину по тому екзорсиста здивувала брама Кастлю, схожа на збільшений у десять разів автомобільний радіатор. Як весь замок, брама була новенька, надзвичайно — у голлівудському стилі — вульгарна і нахабно блищала. На її хромованих пластинах блукали пожмаканими привидами сонячний блиск, спіраль неба, кобальтова пляма віддзеркаленої клумби. Понад брамою підносився цегляний баштовий гребінь з масонською емблемою у гербовій ніші.

«Нащадки Лицарів Оранжевого ордену вже потребують екзорсиста», — не без зловтіхи подумав Кронієн і відщепив від стомленого досвіду порівняння: виклик дільничого лікаря до аварійної бактеріологічної лабораторії. Уже добудовуючи в уяві образ цієї лабораторії, він відчув спочатку зрушення асоціативних масштабів, потім — несмак. Заспокоєний власною недосконалістю, він знайшов серед пластин брами-радіатора кнопку виклику, натиснув. Пластини біля неї розсунулися, в отворі заворушився райдужний писок телекамери. Екзорсист витягнув візитку, підніс її до об'єктива.

— Трохи ближче, будь ласка, — прогуркотів механічний голос.

Кронієн виконав прохання.

Стулки брами розкрилися з середньовічним непоспіхом, урочистість якого псувало відверте хурчання електромоторів. Так само неквапно — стриманою ходою слуги Божого — екзорсист увійшов до Уїнхольм-Кастлю.

Подвір'я замку з трьох боків оточувала двоповерхова будівля. Одноманітну геометрію її фасаду ускладнював чотириярусний круглий донжон. Ця масивна вежа була, напевно, єдиним залишком від старого шотландського Кастлю, котрий за часів юності своєї двічі приймав під захист стомленого від полювань на оленів та жінок Якоба П'ятого[21].

Назустріч Кронієнові вийшов середнього зросту чоловік, обличчя якого породило в екзорсиста нове порівняння. Він раптом згадав схему клітини з природознавчого журналу. Він навіть спробував знайти відповідності елементів (блискучий ніс — ядро, зморшкуваті обійстя очей — мітохондрії), але забув, як виглядають пластиди і рибосоми. Колір шкіри (цитоплазми) видався йому жовтуватим.

На схемі з'явилася подоба посмішки, її власник констатував:

— Добрий день.

Кронієн доторкнувся до крисів капелюха і назвав себе.

Подоба посмішки збільшилась у лінійному розмірі (клітина, як виглядало, готувалася до ділення), і екзорсист