Читати книгу - "1Q84. Книга ІІІ"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— «З Африки» Ісака Дінесена.[5]
Медсестра хитнула головою.
— Ніколи не чула.
— Цю книжку написала 1937 року данська письменниця під псевдонімом Дінесен. Вийшовши заміж за шведського аристократа, перед початком Першої світової війни вона переселилася в Африку й там жила на сільськогосподарській фермі. Розлучившись згодом із чоловіком, перебрала на себе управління нею. Її тодішній досвід ліг в основу цієї книжки.
Зміривши температуру батька й записавши її в карточку, медсестра знову встромила кулькову ручку у волосся й відгорнула набік чубчик.
— А мені дозволите трохи послухати, як ви читаєте вголос?
— Та я не знаю, чи вам сподобається, — відповів Тенґо.
Вона сіла на стілець і схрестила ноги, гарної форми й міцної будови, що вже почали трохи повніти.
— У всякому разі, спробую почитати.
Тенґо взявся читати поволі, як того вимагав сам текст, що плив, немов час на африканському континенті.
«Коли в березні після чотирьох місяців спекотної і сухої погоди настає тривалий африканський період дощів, усе навколо виповнюється буйною рослинністю, свіжою зеленню і пахощами. Однак фермер стримує себе, щоб надмірно не радіти щедротам природи. Він напружує слух, побоюючись, що дощ перестане шуміти. Адже вода, яку п'є в цей час земля, стане основою життя ферми, всієї її рослинності, тварин і людей упродовж наступних посушливих чотирьох місяців.
Очі радіють, коли всі дороги на фермі перетворюються на водні потоки. Фермер, у піднесеному, співочому настрої, крізь багнюку прямує до заквітлої кавової плантації. Однак буває й так, що ввечері в розпал сезону дощів крізь розриви між хмарами починають блищати зорі. Й тоді фермер виходить надвір і зводить очі догори, наче просить націдити ще дощу. Звертаючись до неба, він благає: „Прошу тебе, дай ще більше! Моє серце тебе закликає, і я не відпущу тебе, поки не дочекаюся благодаті. Затопи мене, якщо на те буде твоя воля, але не вбивай своєю примхою. Забудь про coitus interruptus,[6] о небо!“»
— Перерваний статевий акт? — насупивши брови, спитала медсестра.
— Бо фермер — так би мовити, відверта людина.
— Однак звертатися до неба такими словами недоречно.
— Ваша правда, — погодився Тенґо.
«Після сезону дощів наставали на диво прохолодні й похмурі дні. І тоді згадувалася „marka mbaya“, тобто поганий рік, страшна посуха. Тоді люди племені кікую пасли своїх корів прямо перед моїм будинком, а пастушок іноді вигравав на дудочці коротеньку мелодію. Щоразу, коли пізніше я чуле її, то відразу згадувала всі наші минулі страждання, відчай і солоний присмак сліз. І водночас у тій самій мелодії, несподівано для себе, я відкривала незбагненну ніжність і життєву силу. Невже в ті тяжкі часи нас супроводжував тільки відчай? Ми були тоді молодими, сповненими палких бажань і саме ті довгі дні труднощів нас об'єднали. Настільки, що навіть переселившись на іншу планету, ми впізнали б одне одного. І годинник із зозулькою на стіні, й книжки на столі й худі корови, й жалюгідні старики-кікую вигукнули б: „Ти також там була, ти також була частиною ферми Нґонґ“. Тяжкі часи нас ощасливлювали й минали».
— Живий опис, правда? — сказала медсестра. — Перед очима постає реальна картина.
— Ага.
— І голос ваш гарний. Глибокий, сповнений почуття. Схоже, що ви маєте схильність до декламування.
— Дякую.
Все ще сидячи на стільці, медсестра на якийсь час заплющила очі й тихо дихала. Наче перебувала в полоні тексту. Було видно, як у ритмі з диханням піднімалися та опускалися опуклості на її грудях під білим халатом. Дивлячись на це, Тенґо згадав заміжню подругу. Як у п'ятницю пополудні роздягав її і торкався пальцями її затверділих сосків. Згадав її глибоке дихання й вологе лоно. Як за вікном тихо сіявся дощ, а вона у своїх долонях зважувала його яєчка. Однак цей спогад не збуджував статевої жаги. Всі картини й відчуття залишалися в туманній далині, ніби вкриті тонкою плівкою.
Незабаром медсестра розплющила очі й глянула на Тенґо так, немов бачила все, про що він думав. Але вона його не осуджувала, а, все ще легко всміхаючись, підвелась і подивилася на нього зверху.
— Вже час іти, — сказала вона й, перевіривши, що кулькова ручка стримить у волоссі, різко обернулась і вийшла з палати.
Зазвичай Тенґо телефонував Фукаері надвечір. І щоразу вона казала, що за день нічого не сталося. Що кілька разів дзвонив телефон, але вона, мовляв, як вони домовилися, не брала слухавки. «От і добре, — хвалив Тенґо. — Нехай дзвонить, скільки йому заманеться».
А от коли сам їй телефонував, то, як правило, після трьох гудків клав слухавку, а тоді передзвонював. Однак цієї домовленості Фукаері не дотримувалася. Часто за першим дзвінком брала слухавку.
— Погано, якщо не дотримуєшся домовленості, — щоразу зауважував Тенґо.
— Мені й так ясно, — відповідала вона.
— Ясно, що це я телефоную?
— На інші дзвінки я не підходжу до телефону.
«Зрештою, така річ можлива, — подумав Тенґо. — Я сам чомусь упізнаю, що дзвонить саме Комацу. Тоді дзвінок дзеленчить квапливо й нервово. Так, ніби кінчики пальців вистукують по поверхні стола. Але це лише здогад. Бо не беру слухавки з цілковитою певністю».
Дні Фукаері проходили так само одноманітно, як і в Тенґо. Вона сиділа дома, не потикаючись надвір ні на крок. Телевізора не було, книжок не читала. Їжі як слід не готувала. А тому поки що ходити за покупками не мала потреби.
— Не потребую їжі, бо не рухаюся, — сказала вона.
— Що ж ти сама щодня робиш?
— Думаю.
— Про що?
На це запитання вона не відповіла.
— Ворона прилетіла.
— Вона щодня один раз прилітає.
— Не один, а кілька разів прилітає, — сказала дівчина.
— Та сама?
— Ага.
— А більше ніхто не приходив?
— Знову приходив чоловік з «NHK».
— Той самий, що й попереднього разу?
— Голосно казав, що Кавана-сан — злодій.
— Перед нашими дверима так кричав?
— Щоб сусіди чули.
Тенґо трохи задумався над сказаним.
— Не переймайся цим. Бо воно тебе не стосується і не завдасть шкоди.
— Сказав: «Знаю, що тут переховуєшся».
— Не бери собі цього до голови, — заспокоював Тенґо. — Нічого він не знає. Просто лякає вибраними навмання словами. Службовці «NHK» часто вдаються до таких хитрощів.
Тенґо не один раз бачив, як батько користувався подібним методом. У неділю пополудні в коридорі багатоквартирного будинку лунав його злий голос. Погрозливий і глузливий. Тенґо притиснув пальцями скроні. Спогади воскресали з різноманітними подробицями.
Ніби щось відчувши в мовчанці, Фукаері спитала:
— З вами все гаразд?
— Усе. Про чоловіка з «NHK» можеш забути.
— І ворона так казала.
— От і добре, — сказав Тенґо.
Після того, як на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «1Q84. Книга ІІІ», після закриття браузера.