Читати книгу - "Міфи Давньої Греції"

АРГОНАВТИ

Фрікс і Гелла

Поміж грецькими землями далеко славилася Беотія, що її вінчає гора Гелікон, улюблена оселя прекрасних Муз. У цьому родючому, зеленому краї, у місті Орхомен, владарював юнак Афамант, син могутнього Еола, бога вітрів. Афамант видався такий ставний і гарний, що всі милувалися ним. Навіть тендітна Нефела, богиня хмар, пролітаючи якось на золотій хмарці над Орхоменом, задивилася на юнака. З волі богині та хмарка зачепилася за гору, а Нефела легкою ходою спустилася на землю і ввійшла до царського палацу.

Тиха, замріяна, з пишними косами, що, наче світла імла, огортали її струнку постать, Нефела полюбилася Афамантові і стала його дружиною. З нею прийшло щастя в його країну і в дім — пасовиська і ниви тепер мали вдосталь дощу, бо сестри-хмари раз у раз прилітали на поклик своєї богині, а в царському палаці невдовзі залунали дитячі дзвінкі голоси й веселий сміх — то знайшлися в Нефели й Афаманта близнята: хлопчик Фрікс і дівчинка Гелла.

Збігав час, діти росли, як із води, і Нефела тішилася ними, тамуючи тугу за високим вільним небом. Бачила вона, що Афамант збайдужів до неї, відтоді як прийшла до них шукати притулку Іно, дочка фіванського царя Кадма.

Хоч і сувора доля випала Іно, та вона була завжди весела, балакуча, охоча до співів, і тиха, мовчазна Нефела наче зникала при ній, як зникає вранішня мла при яскравому світлі. Тепер Афамант бачив тільки Іно, ловив кожне її слово, і незабаром темнокудра фіванка стала господинею в його домі.

Скривджена, ображена Нефела, вмиваючись тихими сльозами, поцілувала дітей і подалася на захмарний Олімп, до оселі безсмертних богів. Могутня Гера, опікунка шлюбу і родини, відразу помітила блідий вид Нефели, її заплакані очі й примусила ту все розповісти. Страшним гнівом спалахнули очі Зевсової дружини, і вона урочисто сказала:

— Я помщуся за тебе, Нефело, за кривду, що завдав тобі смертний. Вічно тяжітиме моє прокляття над Афамантовим домом.

А на землі Іно й Афамант тішилися своїм щастям. Одне тільки непокоїло Іно — Нефелині діти, що підростали і врешті могли їй помститися за матір. Іно теж народила Афамантові сина, та першим спадкоємцем був усе-таки Фрікс.

Довго міркувала Іно, і нарешті сяйнула їй підступна, лиха думка. Напровесні, коли настав час сіяти хліб і люди прийшли до царських комор, Іно щедро роздала зерно людям, але напередодні так висушила його, що воно вже не могло прорости. А земля тієї весни була суха, аж потріскана, бо сестри-хмари тепер далеко минали цей край, де скривдили їхню богиню.

Настав голод, чорний, страшний. Люди день і ніч ревно молилися богам, та, видно, їхніх благань розгнівані боги не чули. Тоді, за порадою Іно, Афамант послав чоловіка у Дельфи спитати в Аполлоновому храмі у Піфії, як уласкавити безсмертних. Підступна Іно підкупила того посланця, і він, повернувшись, сказав так, як вона потай звеліла:

— Щоб змилувалися вічні боги, треба принести їм у жертву царевича Фрікса.

Жахнувся Афамант, і всі люди жахнулись, та хто міг піти проти волі богів? Тяжко ридав Афамант, востаннє цілуючи сина, а маленька Гелла так вчепилася в брата, що її не змогли відтягти. Так обох дітей і повели до жертовника.

Тісним колом стояли люди круг жертовника на високому священному пагорбі. Ось привели близнят, блідих, засмучених, поставили їх біля великого каменя, щойно відмитого від кривавих плям, — тут звичайно різали биків та овець на жертву богам.

— Мамо, де ти? Врятуй нас, мамо! — тихо, ледь чутно благали діти, дивлячись у небо.

І враз на пагорб опустилася золота хмара, огорнула всіх людей та жертовник, і діти почули рідний голос:

— Діти, бідні мої діти! Я не вільна взяти вас на Олімп, але сідайте мерщій на золотого овна, дарунок бога Гермеса, і він вас врятує.

За мить хмара щезла, і здивовані діти побачили біля себе великого барана, що виблискував золотом. Вони хутко вилізли на нього, і на очах усіх вражених людей овен із дітьми легко знявся в повітря.

Далеко внизу діти побачили Орхомен, далі простяглися поля, пасовиська, ліси. Ще вище піднявся овен, пролітаючи над горами, аж дітям дух перехопило. Нарешті під ними заясніла морська протока, її блакитне плесо мінилося проти яскравого сонця.

У радісному захваті Фрікс оглядався довкола, а Геллі враз потемніло в очах, запаморочилося в голові, і вона випустила з рук золоту вовну. Почувся легкий плюскіт, і байдужі хвилі назавжди поглинули дитяче тільце. Згодом на шану загиблій дівчинці ту морську протоку люди назвали морем Гелли, Геллеспонтом, а ми тепер звемо її Дарданеллами.

У розпачі, ридма ридаючи, Фрікс припав до овна, а той незворушно летів далі й далі. Під ними розпросторилася безкрая гладінь Гостинного моря, що в наш час зветься Чорним. Довго летів над морем золотий овен, уже й Фріксові помліли руки триматися за вовну. Та ось удалині замріли суворі обриси Кавказьких гір із величними білими шапками снігу. Ось гори ближче і ближче, вже видно зелені ліси на схилах, видно швидку гірську річку. В цій далекій незнаній країні Колхіді овен нарешті спинився.

Владарював тоді в Колхіді Еет, син світлого бога Геліоса. Він радо зустрів Фрікса, прихистив його, а згодом, коли той став розумним і гарним юнаком, одружив із своєю дочкою Халкіопою. То була старша Еетова дочка, а менша звалася Медея…

Сам віщун і чаклун, Еет знав, що золоте руно принесе його краю щастя. Тож коли овен уже зовсім постарів, його закололи за велінням богів, а ті взяли овна на небо, і відтоді він блищить уночі яскравим сузір’ям. А шкуру із довгою золотою вовною Еет повісив на великому дубі в священному гаї, присвяченому богові війни Арею. Той гай звідусіль оточували скелі, а єдину дорогу до нього стеріг вогнедишний дракон, що ні вдень ні вночі не стуляв своїх всевидющих очей.

Відтоді як овен із Фріксом пристав до Колхіди, вона забагатіла і з кожним роком ставала ще багатша і дужча. Слава про це полинула далеко за межі Колхіди і досягла берегів сонячної Греції. Багато сміливців мріяло податись у Колхіду по золоте руно, щоб здобути його в чеснім бою або хитрощами, але подорож була надто далека і небезпечна.

Фрікс із Халкіопою мали чотирьох синів, та