Читати книгу - "Пригоди Тома Сойєра"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Е ні, Томе, навряд. Він був під чаркою, я ж бачив, та він і ніколи не просихає. От коли мій батечко налигається, то ти його чим хочеш гати по голові, хоч дзвіницею, а йому нічогісінько. Він і сам так каже. То, звісно, такий самий і Маф Поттер. А от якби тверезого так торохнути дошкою, то він, може, й пустився б духу, не знаю.
Том ще хвилину замислено помовчав і сказав:
— Геку, а ти певен, що вдержиш язика за зубами?
— Томе, не можна нам не вдержати, ти ж сам розумієш. Хай ми тільки писнемо про це, а того диявола індіанця чомусь не повісять — він же потопить нас, як кошенят. А знаєш, Томе, що нам треба зробити? Поклястись один одному, що будемо мовчати.
— Я згоден. Це ти чудово придумав. Ми візьмемося за руки й пообіцяємо один одному, що...
— Е ні, так не годиться. То добре для всякого дріб'язку, ну там з дівчиськами — бо то такі, що від них тільки чекай виказу, а як хто на них гримне, то вони все, що хочеш, вибовкають. А з поважному ділі, як це, треба писати. Та ще й кров'ю.
Така пропозиція дуже припала Томові до душі. Виходило таємниче, похмуро, моторошно й добре пасувало до пізньої нічної години, глухого місця й самої їхньої пригоди. Він підібрав біля себе чисту соснову дощечку, що біліла в смузі місячного світла, знайшов у себе в кишені грудочку червоної вохри, пересунувся до світла й на превелику силу нашкрябав кілька рядків, затискаючи язика між зубами щоразу, як вів літеру згори вниз, і трохи висуваючи його, коли знов повертав нагору.
«Гек Фінн і Том Сойєр клянуться, що мовчатимуть про цю справу, а як прохопляться про неї хоч словом, то хай впадуть мертві на тому ж місці».
Гекльберрі був у захваті від Томової вправності у письмі та його високого стилю. Він тут-таки витяг з вилоги шпильку й уже намірився штрикнути себе в палець, але Том сказав:
— Стривай, не треба. Це ж мідна шпилька. На ній може бути мідянка.
— Що воно за мідянка?
— Така отрута, от що. Покуштуй хоч крихту, то знатимеш.
Том розмотав нитку на одній із своїх голок, і обидва хлопці вкололи собі пучку великого пальця й видушили по краплині крові. Помалу, ще й ще раз витискаючи кров і послуговуючись замість пера кінчиком мізинця, Том сяк-так вивів перші літери свого імені. Потім показав Гекові, як писати «Г» та «Ф», і присягу було завершено. Із таємничими церемоніями і замовами вони закопали ту дощечку під стіною і тепер могли вважати, що кайдани, які скували їм язики, замкнено на замок, а ключа закинуто хтозна-куди.
В цей час крізь пролам з протилежного боку до напівзруйнованої будівлі прокралася якась темна постать, але хлопці її не помітили.
— Слухай, Томе,— прошепотів Гек,— а ця штука справді зв'яже нам язики назавжди?
— Аякже. Що б не сталося, ми повинні мовчати. А ні — то тут-таки й упадемо мертві, чи ти не зрозумів?
— Та ні, ні, я знаю.
Якусь хвилину вони й далі шепотілися. Аж раптом надворі, кроків за десять від них, тужно й протягло завив собака. Хлопці, охоплені невимовним жахом, притислись один до одного.
— На котрого ж це з нас він виє? — перелякано спитав Гекльберрі.
— Не знаю... Визирни крізь шпару, швидше!
— Ой ні, визирни ти, Томе.
— Та не можу... Ну не можу я, Геку!
— Прошу тебе, Томе... О, знову виє!
— Дарма, хвалити бога,— прошепотів Том.— Я впізнав його з голосу. То Гарбісонів бульдог.
— Фу, як добре, Томе... А то, знаєш, я мало не до смерті перепудився — думав, це бездомний пес.
Собака знову завив. У хлопців стислися серця.
— Ой ні, це не Гарбісонів! — пошепки мовив Гекльберрі.— Поглянь, Томе!
Том, трусячись зі страху, наблизив око до шпари. Шепіт його прозвучав ледь чутно.
— Ой Геку, це таки бездомний!
— Мерщій, Томе, мерщій подивися! На кого це він накликає?
— Та, мабуть, Геку, на нас обох, ми ж зовсім поруч.
— Ну, Томе, вважай, що нам капець. І куди я втраплю — це ясно, як божий день. Я ж був такий поганець!
— Ет, хай йому чорт! Ось що виходить, коли прогулюєш уроки й робиш те, що не слід. Коли б я постарався, то міг би бути не гіршим за Сіда, та де там!.. Ну, та якщо цього разу пронесе господь, мене вже й кийком не виженеш із недільної школи! — І Том почав тихенько шморгати носом.
— Це ти поганий! — Гек і собі зашморгав.— Чорт забери, Томе Сойєре, та ти проти мене сущий святий. Ой боженьку мій, боже, мені б бути хоч наполовину таким, як ти!
Том нараз перестав шморгати й прошепотів:
— Гляди, Геку, гляди! Він стоїть до нас задом! Гек визирнув, і серце його радісно затьохкало.
— Авжеж задом, побий мене грім! Він так і раніш стояв?
— Так само. А я, дурень, і не подумав. Ой Геку, оце-то радість! Але на кого ж тоді він виє?
Собака замовк. Том прислухався.
— Цсс! Що це там?
— Та щось наче... наче свині рохкають... Ні, Томе, це хтось хропе.
— Так і є! А де ж це воно, Геку?
— Здається, десь у тому кінці. Начебто звідти його чути. Бувало, мій батечко ночував там разом із свиньми, та коли він захропе, все аж двигтить кругом. Та й, мабуть, не вернеться він більш у це містечко.
У душах хлопців знов прокинувся смак до пригод.
— Геку, підеш туди зі мною, як я йтиму попереду?
— Ой томе, не дуже воно мені до душі. А що, як то індіанець Джо?
Том злякався. Та невдовзі спокуса переважила, і хлопці вирішили все-таки піти глянути, а якщо хропіння раптом замовкне, одразу ж дати драла. І почали підкрадатися навшпиньках, Том попереду, Гек за ним. Коли до сплячого лишалося кроків з п'ять, Том наступив на якусь паличку, і вона лунко тріснула. Чоловік застогнав і трохи посунувся, так що на обличчя йому впало місячне світло. То був Маф Поттер. Коли він заворушився, серця в хлопців упали, і вони вже думали, що їм кінець; та тепер їхній страх минув. Вони тихцем вибрались із старої чинбарні й спинилися трохи поодаль перемовитися ще кількома словами на прощання. І раптом знову розляглось оте протягле, лиховісне виття! Хлопці обернулись і побачили якогось собаку, що стояв за кілька кроків від того місця, де спав Поттер, передом до нього,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди Тома Сойєра», після закриття браузера.