Читати книгу - "Мантра-омана"

знамениті багатозарядні гвинтівки марки «Вінчестер», котрі, до речі, забрали чималенько життів під час Громадянської війни у США). І все б ото нічого, якби незабаром після народження не померла маленька дочка Сари — Енні, а згодом від туберкульозу не сконав і її чоловік. Спадкоємиця мільйонів, збитих на гвинтівках «Вінчестер», помалу почала божеволіти. Аж раптом якийсь бостонський медіум (поспілкувавшись із духом її покійного чоловіка, звісно) сказав жіночці, що прокляття на її родину накликали привиди загиблих від отої славнозвісної зброї, і вона, Сара, також загине, якщо негайно не поїде на захід і не почне десь там зводити маєток. Доки триватиме будівництво, доти вона й житиме.

Від такого пророцтва Сара остаточно втратила рештки здорового глузду, і протягом тридцяти восьми років (з 1884 до 1922) вона, без допомоги професійних архітекторів, зводила велетенський будівельний парадокс (стукіт молотків та рубанків не припинявся ані вдень, ані вночі), де двері відчиняються у стіни, вікна вмуровані в підлогу, а кручені, химерні східці ведуть і впираються прямісінько у стелю…

Ви з Сашком нарахували тут понад 160 кімнат, 47 камінів, 950 дверей та 40 рипучих, хворобливо покорчених східців-драбин, що дійсно заводили в нікуди. Сари якраз не було вдома, тож ви трохи розважились, хапаючи наївно переляканих туристів за ноги, грюкаючи дверима та натужно зітхаючи двома сумними голосами. Ніч минула безумовно весело.

8

А на ранок, аби ще трохи розважитись, ти вирішуєш «зайнятися шопінґом», і ви з Сашком опиняєтеся на чаклунському базарі Сонора, що у Мехіко. Ця мальовнича місцинка аж кишить екзотичними ігуанами, гримучими зміями та дикими колібрі у саморобних плетених клітках. І, звісно, колоритними мексиканськими відьмами, які всім тим добром торгують, а ще за якихось десять баксів можуть передбачити вам майбутнє, а якщо воно не дуже радісне (що, як правило, і трапляється), то негайно запропонують вам чарівне зілля (це ще десять баксів), яке миттєво позбавляє від подружньої зради, усіх можливих недуг, злиденності та нудьги.

Отак ви з Сашком ще довго тинялися б серед тих чудес, якби зненацька вас не запримітила одна потворна старезна відьма. Здійнявши покорчені артритом руки до неозорого мексиканського неба, вона на весь базар почала вигукувати якісь прадавні матюки-закляття (іспанською, португальською чи мовою древніх ацтеків), словом, молитися.

Молитви дивовижно подіяли, тож вас, непроханих привидів з далекої України, знесло десь аж на узбережжя Африки.

…Африка прекрасна. Земля сонних ледачих левів, чудернацьких квітів, що нагадують диких тварин, та двох океанів, які розчинилися одне в одному, наче двійко закоханих, біля мису Доброї Надії. І цими двома океанами досі блукає славетна легенда про Летючого Голландця.

— Як, ти не чула? — дивується Сашко.

І він розповідає про опального капітана на ім’я Ван Страатен, що взявся обігнути Добру Надію проти вітру та течії. Але стихія виявилась могутнішою — вона відкинула корабель назад. Засліплений люттю капітан прикликав на допомогу самого Диявола — і вітер одразу ж ущух, хвилі вляглися, а зухвале судно легко обійшло мис. Але з того дня Ван Страатен мусить довіку блукати морем на своєму кораблі, лякаючи старих морських вовків та випадкових мандрівників…

А ще ви зустріли тут привида-співвітчизника — поважного одесита Соломона Керзнера, котрий звів серед просторів Африки власне Загублене Місто — готель «Раlасе» (Сан-Сіті) — втілення розкоші та справжній виклик Творцю. Подейкували, він збив свої статки на алмазних та уранових махінаціях.

— У ділових колах більше полюбляють слово «операції», — статечно всміхається Соломон.

Ще б пак. Усе в його готелі дуже дорого і дуже серйозно. Срібні столові прибори, вишуканий посуд, килими, меблі із рідкісних порід дерева… А височенні (до двадцяти п’яти метрів) стіни увінчані прозорим куполом, з якого вечорами на вас дивиться глибока африканська ніч.

А ніч в Африці настає миттєво — ніби падає завіса. Мить — і суцільна темрява. І підсвічений вогниками бронзовий слон у дворі Соломонового готелю лякає навіть вас, двох бувалих привидів, своєю потойбічною нереальністю. Мимоволі здається, що от-от він зійде зі свого постаменту і важезною ходою Командора рушить просто на вас…

Від слона рятує неспішний займистий світанок. Африка. Навіть сонце тут сходить інакше — по-царськи велично та всевладно-підкорююче. Коли бачиш таку красу, якось зовсім уже не хочеться вірити, що десь неподалік вмирають від голоду діти, а дорослі дядьки з інших континентів їздять сюди на «сафарі». А ще — на замовно сплановані PR-акції-революції, роблені заради того, аби принагідно вкрасти алмазно-нафтові багатства якоїсь «країнки третього світу». І багато-багато життів. Але ж про них не йдеться, коли якийсь дріб’язковий царенко вирішує додати ще один діамант до своєї корони?

Бо навіть острів, що на ньому відбував ув’язнення Нельсон Мандела, здається тут райським куточком — сонце, океан, вічнозелені тропіки. Словом, місце, де немає потреби думати. Африка, зі своєю містичною енергетикою, робить це замість вас…

…На світанку ви з Сашком неквапно простуєте сліпуче-білим узбережжям одного із найгарніших африканських пляжів (Нунгві, здається).

— І в мене було майбутнє, — раптом озиваєшся ти. — Я не хотіла помирати. Як гадаєш, чому так сталося?

Відповідає він не одразу. Якийсь час дивиться кудись перед собою — шістнадцятирічне хлопченя з душею старезного діда, потім переводить погляд на тебе:

— Ти мала дивовижний дар робити саму себе нещасною. Чому ти відкладала життя на потім? Гадала, настане той день, коли ти прокинешся і почнеш жити власним життям? Звісно, ні. Бо починати жити треба було вже там і тоді, негайно. Хіба ти про це не думала?

Тобі стає лячно:

— Не смій залазити до мене в думки! Тебе туди хто запрошував?

— Це неважко — вони ж усі на тобі написані.

— Написані?..

Зазираєш до люстерка Мерилін Монро.

Не віддзеркалюєшся.

— Оце тепер так і буде? Я що, вже така страшна, що й у дзеркалі мене не показують?..

— Та ні, наче нічого. Як завжди.

Ніколи, ніколи не кажіть такого жінці. Краще бовкніть, що вона безумовно вродлива, але сьогодні виглядає трошки… стомленою. Бо буде, як Сашкові.

— Вбити мене надумала? — він ухиляється од люстерка. — Май на увазі, я давно мертвий! — І вже серйозніше: — Привиди не віддзеркалюються. Зазвичай. Бо тоді нас легко помітити. А ти… послухай, ти молода і гарна. Знайшла б собі якого пристойного привида…

Ти заливаєшся сміхом. Пристойного привида, аякже! Якось, посеред пустельної нічної вулиці, освітленої єдиним ліхтарем (всі інші якась мара побила) тобі зустрівся привид Гєника — твого колишнього однокласника, що загинув кілька років тому від «бандитської кулі».

Отже, Гєник. Значно нижчий за середній зріст, у короткій куртці-шкірянці і з по-вовчому загрозливим поглядом,