Читати книгу - "Іван і Чорна Пантера"

Як вони вивертають — зараз, у ці миті — її душу. Так, вона любила рекламу — своєї особи, її власного божественного тіла, всього, що вона творила в цьому грішному світі. Реклама — скандальна, задумана заздалегідь і спонтанна — була частиною її життя, її діяльності. Але не зараз. Вона не любила того, чого не могла зрозуміти, усвідомити. А зараз був саме такий випадок.

Вона завела Іветту на подвір’я, де вже та кілька разів була. Спинилася, глянула на подругу, що розіграла таку виставу.

— Ну, ти задоволена? Хоча я не розумію…

— О, люба, прекрасна Таумі…

Іветта знову опустилася на коліна. Простягла до Таумі руки.

— Перестань ламати комедію. Нас ніхто не бачить, — Таумі пересилила себе і вимовила це майже спокійно.

Вона виразно поглянула на охоронців, і ті миттєво здиміли. Тоді Таумі повернулася до Іветти. Торкнулася рукою її голови.

— Вставай же.

Але Іветта не підвелася. Коли ж вона звела вгору очі, Таумі побачила в них сльози і муку.

— Чому ти не хочеш мені повірити? — спитала Іветта.

— Повірити в чому?

— В тому, що я справді хочу стати твоєю служкою, твоєю рабинею, — сказала Іветта. — Я винна перед тобою. Прокляте плаття!.. Чому я тоді одягла його?

«Вона й далі прикидається, ламає комедію чи говорить щиро? — подумала Таумі. — Якщо говорить щиро, то виходить, що вона… Вона справді дуже, до самозабуття любить мене? Може, мені теж опуститися поруч з нею на коліна?»

Але вона не зробила цього. Таумі сказала, що в душі давно простила Іветту, що теж винна за той свій вибух. Тож хай Іветта підводиться, вони разом підуть до її кімнати, до тієї, в якій Іветта завше любила зупинятися, поки гостювала у своєї подруги Таумі, Таумі їй покаже, які гарні прикраси прислав їй останнім часом один прихильник, котрий довгий час був таємним, це кліпси у формі півмісяців, що водночас нагадують пелюстки, всередині чистої води діаманти, а ще Таумі купила картинку, ту, що ми бачили у графа Борденфонда у його баварському маєтку, граф подарував своїй племінниці, це та, де танцівниця з квіткою в руках, білою-білою трояндою, а на піднятій нозі великий браслет…

— Я подарую її тобі, — сказала Таумі. — Вона тобі дуже сподобалася тоді, правда?

— Ні-ні-ні, — простогнала Іветта. — Я не гідна такого подарунка й нічого не гідна, о Таумі, зроби мене справді своєю служницею.

— Ти божевільна, таки божевільна, — вже закричала Таумі.

— Ні, — крикнула й Іветта.

— А якщо ні, то я тебе зроблю служкою, зроблю посудомийкою, ти митимеш підлогу й виконуватимеш найбруднішу роботу, ідіотко чортова.

Таумі вигукнула це люто й, рвучко повернувшись, майже побігла до головної будівлі маєтку. Вона ще почула слова: «Дякую», сплюнула на бігу і, коли вбігла в один з своїх передпокоїв, відразу з люттю змела зі стола вазу. Ваза — доволі гарна, у вигляді полум’я, у яке переростала її основа — жалібно вдарилася о підлогу й розбилася, але що вона значила тієї миті для розлюченої тигриці Таумі? Таумі металася по кімнаті й трощила все, що потрапляло їй на шляху. А тоді вибігла до іншої кімнати. Там вона впала у розкішне крісло. Вчепилася в нього руками з гострими довгими нігтями — наче смужки крові розлилися по боках.

«О мадонна, ця сучка знущається з мене», — подумала Таумі, а потім вимовила ці слова вголос.

— Маріонелло! — гукнула Таумі. — Маріонелло, йди сюди негайно.

Її різкий голос, здавалося, пронизав весь маєток. І майже відразу перед Таумі з’явилася сама Маріонелла: товста стара негритянка (афро-американка), зодягнута у довгу сіру сукню. То була управителька цього маєтку.

— Моя люба дівчинка чимось розгнівана, — жалібно-обурено констатувала Маріонелла. — Хтось посмів образити мою незрівнянну дівчинку!

— Так, образити, посмів образити, — сказала Таумі. — Посміла. Ця сучка Іветта. Вона розіграла дешевий спектакль. Та ти, я гадаю, все бачила.

Маріонелла відповіла, смиренно опустивши очі, що вона нічого не бачила й не чула. Але до неї щойно справді прийшла міс Іветта й сказала, що просить собі роботу. Найпростішу й найбруднішу роботу. Вона, Маріонелла, звичайно, цьому не повірила. То що сталося, моя люба пані, моя королево? Ах, що сталося, що сталося, стара негіднице й насмішнице? Таумі схопила подушку з сусіднього крісла і пожбурила у свою управительку.

Взагалі-то, Маріонелла була єдиною, хто так довго терпів примхи господині маєтку. Володарки маєтку. Королеви й імператриці в одній особі. Бо всі інші — хоч у цьому маєтку Таумі жила не часто, два-три місяці на рік, — мінялися щороку. Коли Таумі приїжджала до маєтку переважно несподівано, це нагадувало прихід урагану, справжнього, який доволі часто навідувався у ці місця. Вона літала по маєтку, як справжня відьма, тільки що без мітли: ось це не так покладено, а це, навпаки, не так лежало, коли вона їхала звідси востаннє, це вікно треба завісити, це, навпаки, відвісити. Переставити стола, шафу, поміняти кахлі, перефарбувати стіну. Хтось із новеньких (втім, у маєтку «новенькі» було поняттям перманентним) намагався заперечити, в нього летіло, що під руку потрапить. Чи ж дивно, що обслуга звільнялася, попри велику зарплатню?

Маріонелла колись витримала цей шквал. Ще коли була звичайною покоївкою. Тільки спитала:

— Дівчинко моя, ти стомлена?

Таумі тоді спинилася, зиркнула розлюченою жовтоокою хижачкою.

— Що ти сказала?

— Я сказала — дівчинко моя…

— Дівчинко? Це хто — твоя дівчинка, чорне одоробло?

— Ви, моя ясна білява пані.

— Та ти насміхаєшся! — вже крикнула Таумі.

— Боже борони, — відповіла Маріонелла. — Але якщо моя пані так вважає, то нехай буде — таки насміхаюся.

— Ти звільнена, — сказала Таумі.

Але щось, певно, відчула ця свавільниця споріднене у товстій масивній служниці, таке, що поєднувало їх, крім кольору шкіри. Маріонелла тоді й не подумала піти, а Таумі не нагадувала, що вона звільнена. Не раз ще Таумі дряпала це велике тіло своїми довгими кігтями — червоними, синіми, зеленими, жовтими, фіолетовими. Маріонелла терпіла, аж поки раз після чергового дряпання не схопила міцно за плечі свою господиню й володарку, нагнула й, задерши коротеньку спідничку, приклала до гарненької шоколадної дупки важку п’ятірню.

— Що? Як ти смієш, брудна мавпо? Та я тебе…

Здається, Таумі ще ніколи не верещала так голосно.

— Уже звільнятися, чи ще щось зробити, погане дівчисько? — сказала Маріонелла.

Таумі дивилася отетеріло. Вона не знала, що їй чинити далі. Ніхто, окрім мами в ранньому дитинстві, ще не піднімав на неї руку. Ніхто, окрім цієї проклятої тварини, яка вміла так її задовольняти, боксера Джиммі Мейсона,