read-books.club » Сучасна проза » Без козиря 📚 - Українською

Читати книгу - "Без козиря"

144
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Без козиря" автора Петро Йосипович Панч. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 19 20 21 ... 120
Перейти на сторінку:
дивлюсь я, від рук відбився, Ільку. Хто це тебе просвіщає?

Ілько пхекнув і взявся за шапку:

— Став би я просвіщатися. Всякою мурою займатися. У нас своя програма.

— У кого це — в нас?

Ілько хотів сказати: «В анархістів!», але Гарасько наказав йому мовчати, що є така «партія» на шахті, і він тільки буркнув «у нас» і замовк.

— Може, в тебе з Гараськом? Ти й досі водишся з цим гицлем? У Гараська звісно яка програма — байдики бити. Ото його програма.

Гордій Байда за п'ять місяців сидіння у в'язниці мав час і нагоду наслухатися про партії та програми і згадав, як Клим теж про партії говорив:

— Чуєш, Харито, про Клима і в тюрмі не раз мені казали — на великого чоловіка росте. Розумний хлопець. — І з гордістю подумав, що й сам би тепер міг де в чім повчити Клима з політики.

Раніше Байда не звертав жодної уваги на дітей, хіба, розчулений горілкою, на пісенний лад пускав сльозу: «Сини мої, соколи». Тверезим він міркував інакше: «Якось повиростають, адже ми виросли». Але зараз Ількове шибайголовство вразило його неприємно, навіть боляче. Відчуваючи свою провину перед Климом, що вийшов у люди і без його, батькової, допомоги, навіть більше, переборовши батькову впертість, що тепер шпичками штрикала його совість, Гордій Байда, не певний, що зможе ще й сам прислужитися революції, не одну ніч, сидячи у в'язниці, думав над тим, щоб хоч менший син Ілько міг колись сказати, що батько напугав його на розум. «Вийшла з Климом у мене помилка, а вже Ількові шлях ясний. Подякують люди Климові, подякують Ількові, не забудуть і батька їхнього». Розбещений за його відсутність, Ілько тривогою наповнив батькове серце. В сірих очах під навислими стріхами кошлатих брів проступила скорбота.

— А в тюрмі були такі завбільшки, як і ти. Теж революцію робили. Ваня такий був. Що ж він утнув з гайдамаками? Розвішали вони універсал їхній, як маніфест ніби, що тепер, мовляв, наша Україна самостійна. Ваня і подописував на цих афішах: «Від Києва до Берліна самостійна Україна!» І тобі пора за розум братися.

— А в нас своя партія, — задерикувато сказав Ілько.

— Он як, ціла партія? І багато ж вас у партії?

— Хоч і небагато, зате варта і та боїться нас.

— Кого це — «нас»?

— Гараська, Митька Куцого і… мене. Нехай тільки тронуть.

— Що, Митько Куций уже повернувся?

— Давно. Усі пальці в перснях, а годинник який! І дні, і місяці показує.

— А варта не чіпає?

— Нехай тільки спробує зачепити, так наша партія їй покаже. У Митька шпалер хіба ж такий!

— Попався б він Климові. Барахольник. А що тут про Клима говорять?

Ілько зневажливо махнув рукою:

— Комісаром, кажуть, у армії наставили. Хто тільки що візьме — зразу розстрілює. Псих!

— Зате ти, дурню, розумний. Щоб ти мені про цих лоботрясів більше не згадував. А то я всю твою партію як спіймаю за вуха, так не те що шпалери, а й штани погубите.

Ілько розтяг зневажливо губи й пішов з хати.

— Що з цього хлопця вийде? — похитала Харита головою. — Самогон уже почав дудлити.

— Хуліган вийде, як не схаменеться, архимник, от що!

— У інших діти — серце радіє. Кажу: «Чого ти їх цураєшся? Хоч би й Василь Моренко — гарний хлопець. Чого ти злигався з цими антихристами?» — «Ті, — каже, — більше до комунії хилять, а я другої партії». Що це за партія така? Один ракло, а другий босявка. Ото тільки й знають бешкетувати та собак дражнити.

— Яка там партія! — роздратовано відказав Байда. — Босота, а не партія. Партія комуністичеська — ото партія.

Того ж вечора до маленької Байдиної землянки завітали Семен Сухий і Гирич. Їхня настороженість і стурбовані погляди на хатину, в якій сиділа принишкла Харита, здивували Байду.

— Що це ви як на жаринах сидите?

— Тепер і товаришеві своєму не віриш, — пояснив Гирич. — Ілька вашого вдома немає?

Байду це запитання гостро штрикнуло в саме серце. Він аж пересмикнувся увесь:

— Десь вештається. Та воно ще дурне, вигадали тут якусь партію з Гараськом.

— Через таких дурних у нас уже немало запроторили в Берестя.

— А то й у Сілезькі рудні, — додав Семен Сухий. Він був усе такий же спокійний, врівноважений і потайний, але Байда тепер не мав сумніву, що Семен — партійний, більшовик. Почуття образи, що той ховався навіть від нього, десь ворухнулось усередині, але він тут же подумав: «Правильно робив — такий час».

— А Гнат Убогий ще в живих лічиться?

— Працює собі. Поки ще не чіпають.

— Тільки з ока не спускають.

Він і про цього подумав так само, як і про Сухого, і вголос сказав:

— Молодчина!

— Що ж там чувати по інших краях? — запитав Гирич.

— Та дещо й ми чували. Тільки до тюрми не всяка й чутка доходить. Кажуть, селяни у Звенигородці дуже заворушились.

— Це й ми чули, — вставив Семен Сухий, який досі ніби придивлявся до Байди. — Більше п'ятнадцяти тисяч повстанців обложили Лисянку, це на Київщині, кажуть. Навіть Звенигородку захопили. Місто! А все з чого почалось? Більшовики очі розкрили, що за гетьмана чортового батька землю одержать. А гетьман сидітиме, доки тут сидітимуть німецькі окупанти. Повстання потім перекинулось на Таращу. Зібралась уже хіба ж така сила! Навіть п'ять гармат своїх мали. А в Сквирі почули, та й собі, а в Каневі й собі. Такого, кажуть, дали німцям прочухана, що довелося цілу армію стягти. І то билися аж два місяці.

— Якби і в нас так, — сказав Гирич.

— А чого ж, ми теж непогано почали було. Чув, Гордію, яку ми тут забастовку провели?

— Чув, чув, та щось ненадовго вас вистачило.

— Сам знаєш, хто залишився на шахтах. Але тепер маємо науку. Ота варта до того вже знущається, що й німців перевершила.

— Загибель, мабуть, свою чує, — сказав Байда. — При кордоні, кажуть, червоні вже частенько заскакують. Там Щорс так цілий полк ніби організував з партизанів.

— А коли ж ті партизани сюди дійдуть? — допитувався Гирич з надією в голосі. — Чують же, що стогне робочий люд.

Байда поворушив посмішкою свої обвислі вуси.

— Постогне, постогне та й за розум візьметься.

Тепер посміхнувся вдоволено Сухий:

— Правильно, Гордію.

— А то ж як? — задоволений з похвали, відказав Байда. — Як кажуть: «На Бога надійся, а свій розум май!» Самим треба подумати про себе, а в Росії, мабуть, і без нас вистачить фронтів. — І він дістав потертий клаптик газети «Донецкий пролетарий». — Ви думаєте,

1 ... 19 20 21 ... 120
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Без козиря», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Без козиря"