Читати книгу - "Відлуння золотого віку"

[20]   Знуджує, мучить мене тим осоружним життям.

Що ж ви так часто на щастя моє задивляєтесь, друзі?

   Хто так упав, той не міг впевненим кроком іти.[245]

I, 7[246]

Зорі, у чорну

Хмару вповиті,

Світла на землю

Слати не годні.

Тільки-но буйний

Австр[247], налетівши,

Море сколотить —

Лагідна хвиля,

Світла й прозора

[10]   Серед затишшя,

Враз каламуттю,

Брудом постане

Перед очима.

Так і стрімливу

Воду, що рине

З урвищ високих,

Брила зустрічна,

Скелі уламок,

Спінює, крутить.

[20]   Тож, коли хочеш

Зором погідним

Вгледіти правду[248], —

Рівної стежки

Твердо тримайся.

Геть жени втіхи,

Геть — і страхи всі,

Геть — сподівання[249],

Щоб не страждати;

Де ж вони владні —

[30]   Хмарний там розум.

Мов у вуздечці.

II, 1

Як тільки колесом[250] вона крутне     вправно —

Стрімкіш од хвиль Еврипа[251] вже воно     рине.

Під ним — ще вчора гордий і жахний     влáдар,

А хто лежав, побитий, той уже —     зверху.

Хоч як ти побивайся, хоч ридай     ридма —

А їй, причині тих гірких ридань, —     смішно.

Ось так в тій грі вправляє своїх рук     силу.

Таке-от витворяє: і журба     й радість —

В одну і цю ж годину, хто злітав —     пада.

II, 4

Хто схотів би тривалий

Спорудить собі захист

Од навального Евра,

Що в нестямі збиває

Хвилі моря потужні, —

Хай цурається моря,

Гір, що ваблять шпилями,

І пісків вічно спраглих,

У шпилі-бо найдужче

[10]   Австр гінкий ударяє,

На пісках же зрадливих

Не зведеш собі крівлі.

Хто про затишок мріє

Без тривог та загрози —

Хай кладе у підніжжі

Скромні дому опори.

Хай, збиваючи хвилю,

Вітер гнівно рокоче —

Ти ж, немовби за муром,

[20]   Вікуватимеш вік свій

В щасті, й лиш посмієшся

Над грізьбою етеру.

II, 5

Блаженний той вік найдавніший[252],

Що рад був ріллі незрадливій,

Не знав іще розкошів згубних.

Не дбали й про голод, і жолудь

Ішов на поживу щоденну.

Ніхто тих дарів, що од Вакха,

Не вмів іще змішувать з медом.

Серійських тканин у ту пору

Тирійський багрець[253] ще не барвив.

[10]   На травах так солодко спалось,

Пилось — із прозорої річки,

При втомі був затінок сосон.

Морів іще не борознили —

З назбираним в світі товаром

Торговець не плив у незнане.

Ще грізна сурма не ячала,

Поля ще не барвились кров’ю,

Пролитою в чорному гніві.

І шал войовничий в ту пору

[20]   Меча не вихоплював з піхов

У помсту за рани жахливі —

Ще кров'ю за кров не платили.

Якби до нас нині вернулись

Оті звичаї давнього віку!

Але дужче, ніж полум’я Етни,

Палахтить до набутків жадоба.

Хто ж перший із схову земного

Силу золота зваживсь добути?

Й самоцвіти, загрозу коштовну,

[30]   Що воліють ховатись у надрах.

III, 2

Як у руках тримає віжки

Природа могутня[254], як наводить,

Передбачна, лад у ній законом,

Як тісно в’яже в сіть нерозривну

Кожну частинку, — хочеться все це

Викласти віршем повільнострунним.

Хоч африканські леви в оздобних

Путах ступають, хоч і поживу

З рук звикли брати, хоч і бояться

[10]   Посвисту пуги, кари хльосткої,

Але у кров лиш пащу замочать —

Тут же, пригаслий, гнів вибухає

Ревом — і левом лев стає знову:

Шия вже вільна, порвані пута.

Першим — приборкувач під роз’ярілим

Падає гнівом — зубом кривавим.

Пташка невмовкна десь у верхів’ї —

Мовкне у клітці, хоч і годять їй

Як тільки можна: змазують медом

[20]   Кухлі з напоєм — учта та й годі! —

Тільки б на втіху людям співала.

Та хай угледить з клітки тісної

Тінявий гай свій — геть розметає,

Витопче їжу, вже їй немилу —

Хоче до лісу, б’ється тужливо,

Спів її знову — тільки для лісу.

Так і лозина, нехотя грубій

Силі піддавшись, гнеться додолу,

Та відпусти лиш — і не зауважиш,

[30]   Як вона знову стрілить у небо.

Феб, упірнувши в хвилю вечірню,

Знову, але вже неспостережним

Шляхом керує повіз до сходу.

Все з бігом часу в слід свій ступає,

Все повертається — тим і радіє[255].

Що ж то за устрій був би на світі,

Без того кола, де побіч себе

Йде і кінцеве — і початкове?

III, 6

Весь земнородний люд — із єдиного кореня вийшов.

Є лиш один Отець усього, він один усім править.

Феба промінням оздобив ясним, а Люну — рогами.

Землям він дав людей, а небо — зорями всіяв.

Він же замкнув у тіла до неба звернені душі.

Що ж то походженням хвалишся ти? Якщо у початках

Роду людського — Бог, то хто з нас не родовитий? —

Той, хто поквапний до зла, хто для роду свого є ганьбою.[256]

III, 9

Ти, що з віку на вік розумно світом керуєш,

Неба Сівачу й землі! Ти сам, стійкий, спередвіку

Часові йти повелів[257], все довкіл спонукаєш до руху,

Ти, кого ззовні не квапить ніщо, щоби речі ліпити

З плинної речовини: у Тобі — щонайвищого блага

Образ, де плями нема; за взірець незотлінне узявши,

Вишнє, — і цей красен світ, бо й сам прекрасний Ти, в думці

Носиш своїй — і виліплюєш, твориш, подібно до нього,

Всі за високим зразком будівлі високої частки.

[10]   Числами в’яжеш начатки речей, щоб із полум’ям холод

Ладив, із плинним — сухе, щоб чистий вогонь не одлинув

Ген із землі, а вона — від свого ж тягаря не запалась.

А серединну — природи потрійної — душу, що в світі

Рухає всім, Ти мірно розсіяв по згідливих частках.

Ця ж, на круги два — поділена — руху лише набирає,

Квапиться знов повернутись до себе, кружляє довкола

Розуму, у глибині — звідси й неба подібне кружляння.

Так Ти й душі людські, так і нижчі виводиш створіння;

Так — і піднесені: на колісницях вони, легковійні,

[10]   З волі Твоєї — на небі й землі. Ласкавим законом

Їм дозволяєш до Тебе прийти — невгасного світла.

Отче, дай змогу душі у всевишню оселю вернутись,

Дай озирнути добра джерело, дай, Отче, прозрівши,

Очі на Тебе звернуть, душі незаплямлені очі!

Хмари низинні розвій, од земної ваги увільнивши,

Власне сяйво