Читати книгу - "Бот"

— Під’їдь до пікапа. Зупинись. Двигун не вимикай.

Через кілька секунд «Фольксваген» застиг на відстані півтора метра від «Тойоти». Джеффрі підступив до заґратованого вікна.

— У Кацуро колесо спустило, — схвильовано проказав чорнявий американець, — я сам бачив, — слова звучали благально й жалібно; Тимур аж поморщився.

Ріно, не відкриваючи дверцят, уважно обстежував довколишній рельєф. Розмірено й терпляче водив очима туди-сюди.

— Вони ось там, за цим кряжем, — пояснював далі американець, тицяючи рукою собі за спину, — ми крапаль від’їхали від них, бо поки я почав сигналити, а потім ще… ну, ти не хотів спиня… — хлопець затнувся, наштовхнувшись на лютий погляд маленьких круглих очей.

— Джип перекинувся? — Ріно вставив цигарку до рота, але не підпалив.

— Ні.

— Загруз?

— Ні… Тобто я думаю, що ні.

— Хто дозволив зупинятись?

— Ріно, не дурій, — втрутився Штаєрман, виткнувшись з «Тойоти». Правда, в голосі чилійця також не чулося великої впевненості.

— Ви порушили наказ!

— До заходу сонця ще кілька хвилин, — заперечив Джеффрі.

Ураз в салоні «Туарега», скрипнувши, ожила рація.

— Ріно… Ріно… це Ндонґа, — захурчав впереміш із завадами скриплячий голос водія ар’єргардної машини. — Прийом.

Джеро подав рацію Хедхантеру.

— Донґі, я тебе слухаю, — вгризаючись очима у верхівку кам’яної гряди, відказав Ріно. — Що там у вас?

— Зірвало шину. Тут звідкілясь нападало каміняччя. Схоже на зсув, біс його знає. Ми міняємо колесо. Газуйте далі без нас.

— Я та Джефф спинились неподалік від виїзду з розколини, — переминаючи губами незапалену сигарету, сказав Ріно.

— Справді? — овамбо на тому боці не зміг приховати здивування. — Не варто, босе. Ситуація під контролем, джип на твердому ґрунті. За кілька хвилин вирушимо навздогін.

Хедхантер нахилився, ледь не ткнувшись носом у лобове скло. Та бісова гряда могла б слугувати ідеальною позицією для засідки. Там, нагорі, можна сховати цілу роту, про що знизу, з пустелі, ніхто не здогадається. Звісно, він не думав, що боти аж настільки розумні, щоб влаштувати засідку. Принаймні він сподівався на це.

Ріно підніс рацію до губ:

— Фелла, у вас три хвилини. Ми чекаємо, — потому торкнув долонею темношкірого Джеро і вказав на розколину поміж дюнами та кряжем. Гереро кивнув.

«Фольксваген» вирулив праворуч і попрямував до місця, де колісні колії відділялись від кряжа. «Тойота» Джеффрі клигала слідом.

Позашляховики спинилися біля виїзду з ущелини. Піски тут закінчувались, а скелястий виступ тягнувся далі. Скелясте пасмо нависало над машинами, звиваючись, мов крокодилячий хвіст, на південь, і поволі опадало, занурюючись під землю.

— Он вони!

Щойно «Туарег» порівнявся з розколиною, Тимур побачив другий екіпаж. Автомобіль Кацуро Такеди застиг за сотню метрів від виїзду з ущелини і всього лиш за три метри від кам’яної стіни. Відразу за джипом знаходилось найвужче місце каньйону, де впритул до кручі підступало кілька вапнякових стовпів чудернацької форми. Внизу ледве ставало місця для того, щоб протиснутись одному автомобілю.

Машина Кацуро стояла на домкраті. Біля правого переднього колеса метушилося двоє африканців: Френкі та Нахас. Ндонґа тупцяв ліворуч, тримаючи напоготові матово-чорний «Ремінгтон» і не зводячи очей із кряжа. Кацуро (також із дробовиком в руках) прикривав тили. Тимур роздивився спітнілого Ігоря, що залишився на задньому сидінні автомобіля.

Робота тривала у повній тиші. Низинне сонце робило атмосферу схожою на бурштин, забарвлюючи скелі кольором воску. Африканці, що метушились біля колеса, відкидали довжелезні, схожі на скелети, тіні. Сутінки з диявольською насолодою наминали хирляві рештки денного світла.

Та ось встановлення запаски добігло кінця. Нове колесо закрутилось на місці. Френкі, молодий енергійний хлопчина, єдиний гереро у машині японця, старанно загвинчував болти. Ось він уже опускає домкрат… Скоро, вже зовсім скоро вони вирушать далі…

І саме в цей момент…

— Босе, — кахикнув чорношкірий найманець, що сидів по праву руку від Тимура.

— Чого тобі? — буркнув Ріно, викинувши так і не запалену цигарку з рота.

— Хочу відлити.

Джеро гигикнув. Хедхантер нахмурився, зібгавши зморшки на чолі у тугий сніп.

— І знайшов же ти час, мавпо…

— Ну, мені серйозно треба, Ріно. Більше не можу терпіти.

Ріно дратувався. Через легкокрилі сутінки, що мчали від гір швидше за вітер, через непередбачену затримку, а тепер ще й через свого доморощеного вояку. Йому страх як хотілось розвернутись і кількома ударами відправити хлопця в нокаут. Чого Хедхантеру не хотілося, так це нюхати аромати сечі решту дороги:

— Не виходь з машини. Відчини двері, вистав свій пиптик назовні і дзюр.

— Дякую, босе.

— Хутко, телепню.

Відкривши дверцята, найманець зіскочив на пісок. Став спиною до авто і, ліктем притримуючи двері, почав справляти нужду. Струмина захрустіла об пісок.

У цей час шарпанина біля «Туарега» вщухла. Френкі та Нахас закидали інструменти в багажник, Ндонґа заліз на місце водія, а Кацуро вмощувався на передньому пасажирському сидінні. Ніхто не стежив за кромкою скелястого пасма, що чітким зиґзаґом виділялась на тлі вечірнього неба. Ніхто більше не пильнував тили… І тільки Тимур знічев’я слідкував за другим екіпажем. Саме він побачив, як щось метнулось поміж скелями. Позаду «Туарега», в отому найвужчому перешийку, невиразний силует майнув від сірих дюн під захисток густого мороку, що клубочився біля підніжжя ступінчатої гряди.

— Ви бачили?! — випалив Тимур.

— Що?! — всі хором.

— Там хтось є!

Пролунало дружне клацання затворів.

— Ти певен? — перепитав Ріно. Гереро, затиснутий поміж дверима та бортом джипа, припинив дзюрити. Піщаний хрускіт стих.

— Присягаюся, щось промайнуло позаду машини з Ємельяновим, — прошепотів українець.

Ніхто не ворушився. Було чути, як протяжно скиглить вітер над плоскогір’ям.

А тоді у флегматичне завивання вплівся новий звук. Тихий, спершу далекий посвист, який блискавично наростав, — свист предмета, що на шаленій швидкості розтинає повітря.

Не встиг Тимур про це подумати, як чималий уламок скелі, глухо шваркнувши, поцілив у гереро, що стояв коло дверей з розстебнутою ширінкою. Від удару голову сіромахи кинуло назад. Повітря розірвав дикий вереск. На обличчі африканця утворилась страховидна рана. Ліву вилицю вчавило в обличчя, око розплющило вщент, крізь шкіру проступали обламані зуби.

— Що за фігня?! Що за фігня?! — шокований, Тимур закричав українською. Затим, діючи чисто інстинктивно, схопив молодого африканця і скубонув у салон.

Позаду в розколині загуркотіло, хтось закричав, загавкали «Ремінгтони». По вікнах та броні застукотіло каміння. А потім усе поглинуло ревіння двигуна: Джеро завів автомобіль і рвонув уперед.

Тимур насилу втримував гереро. Спіймавши африканця, він притиснув його до крісла, але затягти в машину не зміг. Українець відчайдушно чіплявся за одяг. Сорочка найманця зім’ялась під пахвами і висковзувала з рук. Дверцята не могли зачинитись.

— Викинь цей мішок з лайном! — заревів, озираючись,