Читати книгу - "Енн із Зелених Дахів"

Сніданок, обід і вечеря минули в тиші: Енн залишалася непохитна. Щоразу після їди Марілла несла добряче заставлену тацю в кімнатку нагорі, і щоразу практично неторкану повертала її назад. Увечері Метью занепокоєно оглянув тацю. Енн бодай щось їла?

Згодом, коли Марілла подалася на дальнє пасовище по корів, Метью, що вештався поза клунями й стежив за нею, злодійкувато прослизнув до будинку й піднявся нагору. Зазвичай його шляхи пролягали між кухнею й маленькою спальнею, відокремленою від передпокою однією стінкою, та ще зрідка наважувався він посидіти у вітальні, коли до них на чашку чаю зазирав пастор. На піддашшя власного будинку він ніколи й не потикався, хіба якось чотири роки тому, навесні, коли допомагав Маріллі клеїти шпалери в кімнаті для гостей.

Навшпиньках прокравшись передпокоєм, він на кілька хвилин завмер перед дверима дівочої кімнатки, і аж тоді наважився постукати й зазирнути всередину. Енн сиділа на жовтому стільці біля вікна, скорботним поглядом озираючи сад. Вона ніби змаліла й видавалася такою нещасною, що в Метью аж серце тьохнуло. М’яко причинивши за собою двері, він навшпиньках підійшов до дівчинки.

— Енн, — прошепотів він, немов боячись, що його підслухають, — як ти тут, Енн?

Енн мляво всміхнулася.

— Непогано. Уявляю собі різні речі, так і час минає. Звісно, мені тут самотньо. Але до цього я, мабуть, звикну.

Вона знову мужньо всміхнулася в передчутті довгих років самітного ув’язнення.

Метью пригадав, що мусить їй дещо сказати, і то негайно, доки Марілла не повернулася додому.

— Слухай, Енн, ти не хотіла би із цим покінчити? — пошепки запитав він. — Рано чи пізно все одно доведеться, бо Марілла дуже-дуже вперта, просто страшенно вперта жінка. Енн, зроби це, га? І хай буде по всьому.

— Перепросити пані Лінд?

— Так, так, перепроси її, — закивав головою Метью. — Нехай це забудеться. От я про що кажу.

— Якщо ви так хочете, то я, напевно, зроблю це, — замислилась Енн. — Зараз я вже можу сказати, що мені прикро, бо мені й справді прикро. От учора нітрішечки прикро не було. Вчора я була дуже люта, навіть уночі лютувала. Я знаю, бо я прокидалася тричі, і щоразу аж нетямилася від гніву. Але сьогодні вранці все минуло. Тепер я зовсім не серджуся, лишилася тільки жахнюча знемога. І ще мені дуже за себе соромно. Але я не можу піти й сказати це пані Лінд. Це буде така ганьба. Я вирішила, що до скону сидітиму тут, і краще хай так і буде. Але для вас я можу все зробити, і якщо ви справді хочете…

— Звісно ж, хочу. Без тебе там унизу так самотньо. Іди й зроби це, як чемна дівчинка.

— Гаразд, — примирливо відповіла Енн. — Коли прийде Марілла, я скажу їй, що каюся.

— Добре, дуже добре, Енн. Тільки не кажи Маріллі, що то я тебе напоумив. Бо вона подумає, що я втрутився у виховання, а я обіцяв їй цього не робити.

— Триматиму язика за зубами, — врочисто пообіцяла Енн. — Уявлю, що він лежить там згорнувшись калачиком і спить.

На це Метью вже не відповів: він вийшов із кімнати, наляканий власним успіхом, і заквапився в якнайдальший закутень кінського вигону, щоб Марілла не запідозрила його у візиті нагору. Сама ж Марілла, повернувшись додому, була приємно здивована, почувши жалібний голосок, що гукнув зі сходів: «Марілло!»

— Що таке? — спитала вона, заходячи до передпокою.

— Мені прикро, що я не стрималася й нагрубіянила пані Лінд, і я готова піти й сказати їй це.

— Дуже добре, — за суворим виразом обличчя Марілли не було видно ані найменшої ознаки полегшення, яке вона відчула, бо ж сама щойно міркувала, що їй робити, коли Енн не забажає скоритися. — Я подою корів і відведу тебе до неї.

Так і зробили. Марілла з Енн ішли стежкою: перша пряма й переможно-врочиста, друга згорблена й похнюплена. Проте на півдорозі Енн дивом перестала хнюпитися. Тепер вона легко йшла стежиною з високо піднесеною головою і, ледь стримуючи захоплення, розглядала призахідне небо. Марілла несхвально спостерігала цю несподівану переміну. Енн геть не скидалася на смиренну грішницю, яку належало явити ображеній пані Лінд.

— Про що ти думаєш, Енн? — суворо запитала вона.

— Про те, що мушу сказати пані Лінд, — замріяно відповіла Енн.

Це була задовільна відповідь, чи то пак мала нею бути. Та Марілла не могла позбутися враження, що в її план покарання закралася якась помилка. Енн не мала жодних підстав так радіти й сяяти.

Утім, Енн раділа й сяяла, аж доки вони постали перед пані Лінд, що сиділа із в’язанням при кухоннім вікні. Тут уся радість безслідно зникла. Кожнісінька риса обличчя дівчинки свідчила про скорботне каяття. Не давши Маріллі сказати ані слова, Енн зненацька впала на коліна перед враженою пані Рейчел і благально простягла до неї руки.

— О, пані Лінд, мені так страшенно прикро, — голос її тремтів, — навіть у словнику я не знайду слів, котрі могли б описати весь мій відчай і смуток. Ні, це можна собі хіба уявити. Я жахливо повелася з вами, осоромила моїх благодійників — Метью й Маріллу, — а вони ж лишили мене в Зелених Дахах, попри те, що я не хлопець! Я дуже-дуже невихована й невдячна, і заслуговую на кару й довічне вигнання з кола шанованих людей. Вихована дівчинка не повинна була так дратуватися, адже ви сказали мені правду, кожнісіньке ваше слово — то була чиста правда. У мене руді коси й ластовиння, і я дуже худюча й бридка. І я теж сказала вам правду, але я не повинна була так робити. О, пані Лінд, благаю вас, благаю, пробачте мені! Бо інакше це стане найбільшим горем у моєму житті, а ви ж не хочете спричинити найбільше горе в житті бідної маленької сирітки, хай навіть у неї така нестерпно жахлива вдача? Я певна, що не хочете. Благаю, скажіть, що ви мені пробачаєте!

Енн молитовно склала руки й похилила голову, очікуючи вироку.

Поза сумнівом, вона говорила щиро. Щирість було чути в кожному звукові її голосу. І Марілла, і пані Рейчел були цього певні. Проте перша з них раптом нажахано усвідомила, що ця юдоль приниження дає дівчинці насолоду, що вона тішиться всій повноті свого гріхопадіння. Де ж та цілюща покута, якою вона, Марілла, так пишалася? Енн перетворила її на справдешнє задоволення.