Читати книгу - "Життя у позику"

Непоказний чоловік, який виглядав так, мовби офіціанта схрестили з церковним сторожем, швидким кроком перетнув майдан перед санаторієм. Клерфе його упізнав. Він був зодягнений у темний костюм і чорний капелюх, в руці ніс валізу. То був конвоїр трупів, але геть перевтілений — вже не пом’ятий і неговіркий, а радісний і авторитетний. Вирушав у дорогу до Боготи.

Авто рушило. Ґольманн помахав їм на прощання. Боріс не з’явився. Собака біг ще упродовж якогось часу за автом, потім і він лишився позаду. Ліліан озирнулася. На сонячних терасах, які ще хвилину тому були порожні, раптом заряхтіло від людей. Ті, що приймали сонячні ванни, піднялися зі своїх лежаків. Таємний телеграф санаторію вже сповістив їх про небуденну подію, і тепер, почувши шум мотора, вони повставали і дивилися вниз, тонкий ланцюжок людей темнів на фоні густо-синього неба.

— Як на верхній трибуні під час бою биків, — сказав Клерфе.

— Так, — погодилася Ліліан. — А хто ж ми? Бики чи матадори?

— Завжди доводиться бути биком. Але думаєш, що ти матадор.

7

Авто рухалося повільно білим яром, над яким, наче потік, струмувало небо кольору тирличу. Вони вже минули перевал, але купи снігу обабіч дороги височіли майже на два метри і затуляли краєвид. Були тільки снігові мури і голуба стрічка неба. Досить було трохи довше посидіти з відхиленою головою назад, і зникало розуміння, де верх, а де низ, де білість, а де блакить. Потім з’явився запах живиці і ялиць, а відтак насунулося брунатне, плескате село. Клерфе затримав авто.

— Думаю, можемо вже зняти ланцюги з коліс. Яка там дорога внизу? — запитав хлопця на автозаправці.

— Чиста.

Клерфе придивився до хлопця, зодягненого в червоний светр і нову шкіряну куртку, він мав окуляри в нікелевій оправі, мав прищі і настовбурчені вуха.

— Ми, мабуть, знайомі! Герберт, Гельмут чи…

— Губерт.

Хлопець вказав на дерев’яну табличку, прикріплену до стійок перед заправною станцією: Г. ГЕРІНГ, ГАРАЖ і РЕМОНТ АВТОМОБІЛІВ.

— Це нова вивіска? — запитав Клерфе. — Чому ж ти не написав своє ім’я повністю?

— Так практичніше. Завдяки цьому багато людей думає, що я на ім’я Герман.

— Швидше можна було б сподіватися, що ти волів би змінити прізвище, ніж малювати його такими великими літерами.

— Я був би страшенним дурнем, — сказав хлопець. — Тепер, коли знову з’являється усе більше німецьких авт! Не уявляєте собі, які я отримую чайові! Ні, пане, моє прізвище — то золота жила.

Клерфе зиркнув на його шкіряну куртку.

— То вже за ці гроші?

— Наполовину. Але, перш Ніж закінчиться сезон, будуть ще лещетарські черевики і плащ, я певен.

— А може, ти прорахуєшся. Від декого не одержиш чайових саме через своє прізвище.

Хлопець вискалив зуби і вкинув ланцюги до багажника.

— Але не від тих, хто може собі дозволити виїжджати на лижви, пане. Крім того, нічого поганого не може статися: одні дають, радіючи, що його вже немає, а другі — тому що у них пов’язані з ним приємні спогади, але дають майже усі. Я спостеріг це, відколи тут з’явилася ця вивіска. Бензин, пане?

— Бензин, — сказав Клерфе, — цілих сімдесят літрів, але я куплю його не в тебе, а в когось не такого спритного, як ти. Пора, Губерте, щоб твоя картина світу трохи змінилася.

За годину сніг лишився позаду. Уздовж шосе мчали потоки, з дахів капотіло, а стовбури дерев блищали від вогкості. У вікнах червонів захід сонця. Діти бавилися при дорозі. Поля були чорні і мокрі, а на лугах видно було жовту і сіро-зелену торішню траву.

— Хочете зупинитися? — запитав Клерфе.

— Ще ні.

— Боїтеся, що сніг може нас наздогнати?

Ліліан кивнула.

— Я не хотіла б його вже ніколи бачити.

— Не раніше наступної зими?

Ліліан не відповіла. Наступна зима. То було щось як Сиріус або Плеяди. Ледве чи колись її ще побачить.

Клерфе затримав авто перед сільським готелем, і вони нашвидкуруч перекусили.

До Ґошенена сяяли зірки і була світла ніч. Клерфе завантажив «Джузеппе» на одну'з товарних платформ, які стояли біля перону. Крім них, тунелем їхали ще два лімузини і червоне спортове авто, інші водії теж залишилися у своїх автах. Вагони зчепили, і потяг в’їхав у тунель Святого Ґотарда. Стіни в тунелі були мокрі. З боків миготіли вогники сигналізації. За кілька хвилин Ліліан почало здаватися, що вона в шахті і опускається в глиб землі. Повітря стало важким і застояним. Стукіт коліс відбивався від стін луною. Освітлені лімузини, що гойдалися перед очима Ліліан, здавалися їй вагонетками на шляху в Аїд.

Ліліан боялася цього першого вечора. Думала, що спогади і туга виповзуть до неї з темряви, як пацюки. Тим часом гучний переїзд кам’яним животом землі витісняв будь-яку думку. Глибоко укорінений страх бути похованою, який властивий кожній істоті, що живе на поверхні землі, а не в її нутрі, наповнював її таким нетерплячим очікуванням появи світла і неба, що на інші почуття не було вже місця. «Усе дуже швидко міняється, — думала вона. — Усього кілька годин тому я була високо в горах і мріяла спуститися вниз, а тепер я мчу під землею і мрію знову піднятися нагору».

Здавалося, тунель знімав з неї усе, що налипло на неї у колишньому житті, наче гострі щітки гуркоту здирали з Ліліан минуле. Стара планета, на якій розташувався санаторій, залишилася назавжди позаду, повернутися назад було неможливо, як неможливо двічі перебрести Стікс. Вона з’явиться тепер на новій планеті, викинута з надр Землі, долаючи падіння, в нестримному русі вперед, з однією лише думкою в голові: вирватися і жити. Почувалася, мовби в останню мить вирвалася з вузької, довгої могили, стіни якої обвалилися позад неї, і утікала вперед, до світла, яке несміливо ряхтіло, але блискавично наближалося до неї і врешті розсіяло темряву.

Підземний гуркіт перейшов у звичний стукіт, а потім замовк. Потяг стояв у м’якому шумі сірості, золота і лагідного повітря. Після зимного, мертвого повітря, що било від склепіння тунелю, то було повітря життя. За хвилю Ліліан зрозуміла, що падає дощ. Вслухалася у відголос крапель, що легенько барабанили об дах, вдихала м’яке повітря і виставила руку у вікно. Вона врятована. Переправилась через Стікс і врятована.

— Краще було б навпаки, — сказав Клерфе. — По той бік дощ, а тут погода. Ви розчаровані?

Похитала головою.

— Я з жовтня минулого року не бачила дощу.

— І чотири роки ви не були внизу? То майже так, мовби ви ще раз народилися. Ще раз, але збагачена спогадами. Можна вам тільки позаздрити. Ви ще