Читати книгу - "Карнавал у Марокко"

Ота дивився на людей, які ходили алеєю, — європейці в солом'яних капелюхах і африканці в білих та смугастих бурнусах і в тюрбанах чи фесках на голові. Враження було таке, наче хтось узяв і змішав білу й коричневу квасолю… По другий бік шосе височіли незграбні будинки, ціле сучасне місто, але якесь розкидане, невпорядковане; здавалося, воно недавно вилізло із землі й тепер чекало, коли в нього виросте крона. Зовсім навпаки, ніж у пальм… Ота подивився праворуч, на старий коричневий мур, над яким видніли дахи коричневих будинків, так густо напханих один біля одного й таких старезних, паче вони давно вже повилазили з землі й тепер починали трухлявіти з даху. Не так, як нове місто… Ота глянув у тому напрямку, звідки прийшов, і зовсім близько побачив портові крани й труби пароплавів.

Він підхопився й пішов алеєю, яка вела далі від порту. Вирішив більше не петляти, бо зрештою міг заплутатися й повернутися знову туди, де зробив найбільшу дурницю її своєму житті. «Але чи справді це була дурниця? Що ж мені лишалося робити? Дозволити, щоб одвели в бюро й вислали етапом додому, до батька, мов якогось волоцюгу? Я повинен був його двигонути, коли він не хотів мене відпустити, чортів вилупок…

Але чи певен я на сто процентів, що мене були б негайно вислали додому? Може, зняли б тільки телефонну трубку, оголосили всім поліцейським дані того собаки Дантона і за хвилину спіймали б його з моєю валізою. І я знову мав би гроші і закордонний паспорт… О боже, я, здається, все непоправно зіпсував, мене підвела моя дурна голова, і тепер за мною полює поліція всієї Каса, а то й усього Марокко. Тепер я вже не зможу до неї звернутися, навіть коли б і побачив, що собака Дантон сидить у кафе й розплачується моїми грішми… Я вже ніколи не зможу до неї вдатися, бо мене відразу арештують, на відплату повибивають зуби, а тоді вишлють додому: «Нате вам вашого красеня боксера, кутні зуби він зламав собі на марокканській поліції, ха-ха!..» Одне слово, я заварив добру кашу, й у всьому винна моя панікерська голова. Ще в школі вона нічого не була варта, не могла правильно розв'язати жодної задачі. Тільки до механіки була розумна, але тут, по суті, працювали руки. І взагалі все, чого я досяг у житті, я досяг лише завдяки їм. Руки — це єдина моя сила, моя опора».

Ота вдячно глянув на свої руки. Права трохи кровоточила в щиколотках після удару в підборіддя. Він підніс її до рота й почав смоктати кров. І весь час ішов уперед. В кінці алеї стояла ребрувата неоковирна вежа з годинником. Скоро буде одинадцять. Ота подумав, що вчора в цей час двобій з Гадюкою був уже позаду й він витав у хмарах, надувшись од гордощів, як дитяча кулька. Та кулька луснула, й від неї лишився тільки пшик!

Ота виплюнув кров. Дійшов до вежі з годинником і, тримаючи кулак біля рота, стежив за поліцейським на перехресті, геть схожим на того, якого він півгодини тому поклав ударом у підборіддя. Справжні близнюки, навіть сюрчок, який слабенько дзенькнув об ґудзики, був такий самий. Але, звичайно, це зовсім інший поліцейський, той, мабуть, зараз лежить, обмотавши голову рушником, і ковтає аспірин. Або, може, дає точний опис злочинця: високого зросту, волосся каштанове, кучеряве, ніс плескатий, сорочка сіра, штани полотняні кольору хакі, піджак такий самий, на підборідді ямка, на лівій щоці бородавка…

Прокляття! Ота знову виплюнув трохи крові, але відразу ж підніс долоню до уст, цього разу не для того, щоб виссати з рани кров, а щоб хоч трохи нею затулитись. Це було по-дитячому наївно, та він нічого не міг із собою вдіяти. В його дурній, панікерській голові засіло невідчепне почуття якогось страху, що спонукав його ховатися. Він швидко перебіг через вулицю до великих воріт у коричневім мурі, де аж кишіло людьми… й раптом опинився серед них, у юрбі пістрявих бурнусів, які заповнили вулицю, вузьку, наче канава. Тут страх трохи попустив. Оті здавалося, що він утік із старого, знайомого світу й опинився в такому місці, де ніхто ніколи не зможе не те що обшукати, а навіть побіжно оглянути й зорієнтуватись у ньому — така незбагненна була ця плутанина, ця африканська коричнево-біла підлива. Він ішов і дивувався, що в світі є стільки людей, які не носять довгих штанів, сорочок і черевиків, — і це їх не бентежить, їм вистачає сяких-таких капців на ноги, ганчірки, щоб обмотати голову, і ще однієї, щоб накинути на плечі. «Ось яка ти, Африко!» — подумав він.

Згори лилося сонце, але вулиця була така вузенька, що майже три чверті її заповнювала тінь, холодна й густа, мов на дні ковбані. Африканці пливли в ній, як великі білі рибини, й Ота теж плив у ній, усе ще тримаючи долоню біля уст. Раптом йому стало приємно й легко, ніби він опинився на зовсім іншій планеті, ніби зруйнував табір, який з дурості занедбав, і нині пустився з місця в кар'єр туди, де його ніхто не знайде, де він зможе почати все наново і з більшою обачливістю.

Тільки з чого почати і як?

На жаль, він не знав, що відповісти собі на це животрепетне питання. До того, що було, вороття вже немає, грошей теж немає, і, найімовірніше, він більше ніколи їх не побачить. З цим доведеться змиритися, це для нього буде наука, і треба викинути це з голови. Гаразд. Закордонний паспорт», єдиний документ, теж пропав, і без допомоги поліції він його ніколи не знайде, та на поліцію нічого сподіватись. Отже, не лишається нічого іншого, як почати без грошей і без документів…

Але з чого і головне — як?!

Ота знову повернувся до свого найболючішого питання й відчув, що цей невеличкий відступ, усвідомлення свого становища він дозволив собі тільки тому, що не знав, як відповісти на саме питання. По суті, він просто бігав довкола гарячої каші, й хоча дивився на все якнайтверезіше, хоча вигнав з думок паніку і слово «як?!» буквально випалив у своєму мозку, до розв'язання цього питання не наблизився и і. на крок. Не знав, чим собі зарадити, не знав нічого. В голові почало гудіти.

Він був наче п'яний, якийсь очманілий. Може, це