Читати книгу - "Записник з моїми сумними курвами"

перед нею й, погамувавши гарячу хвилю, яка шугнула мені в лице, мовчки привітався легким версальським уклоном. Вона усміхнулась, мов цариця, і схопила мене за руку. Оттоді я усвідомив, що це також спонука долі, аби витягти скалку, що мучила мене віддавна, і я його не прогавив. «Багато літ я мріяв про цю мить», — мовив я до неї. «Таке скажеш! — озвалась вона. — А хто ти такий?» Я так ніколи й не довідавсь, чи вона справді все забула, чи то була її кінцева помста.

Утім, певність, що я смертний, вразила мене при схожій оказії незадовго перед тим, як мені виповнилось п’ятдесят. Це сталось однієї ночі під час карнавалу, коли я танцював аргентинське танго з якоюсь фантастичною жінкою, чийого лиця я так і не побачив; вона була огрядніша за мене кілограмів на двадцять і вища на півголови, однак кружляла в моїх обіймах, мов пір’їнка. Ми танцювали, так щільно притулившись одне до одного, що я відчував, як циркулює в її венах кров, й був наче заколисаний її важким диханням, аміачним запахом поту й величезними грудьми, коли мене вперше потрясло і мало не звалило з ніг ревище смерті. Я мовби почув нещадне пророцтво: «Роби що хочеш, але цього року чи через сотню літ ти вмреш назавжди». Жінка злякано відсторонилася: «Що з вами?» «Нічого», — відказав я, намагаючись укоськати серце.

— Це я тремчу через вас.

Відтоді почав я міряти життя не роками, а десятиліттями. Шостий десяток був переламний, оскільки до мене прийшло усвідомлення, що всі на світі молодші, ніж я. Сьомий виявився найдраматичніший — через підозру, що часу на помилки у мене вже не лишилось. Восьмий був найстрашніший, бо існувала ймовірність, що він останній. Проте, коли на ранок, скінчивши свій дев’ятий десяток, я прокинувся живий у благословенному ліжку Дельгадіни, у мене промайнула догідлива думка, що життя — це не те, що тече, мов збурена ріка Геракліта, а унікальна нагода перекинутись на пательні і продовжити смажитись з іншого боку іще дев’яносто літ.

Я зробився тонкий на сльози. Від будь-якого почуття, яке мало хоча б щось спільне із ніжністю, до горла мені підступав клубок, з яким я не завжди міг упоратися, тож я надумав зректися самотньої втіхи пантрувати сон Дельгадіни — не стільки через побоювання власної смерті, скільки через муки уявляти, як вона житиме без мене решту свого життя. Одного з тих непевних днів через неуважливість забрів я на великопанську вулицю Нотарів і здивувався, уздрівши тільки румовище на місці старого пошарпаного готелю, в якому мене ґвалтом було посвячено у таїну кохання, коли я не мав ще й дванадцяти літ. Колись то був палац давніх судновласників, один із найрозкішніших у місті — з обличкованими алебастром колонами, фризами з сусального золота та патіо під скляним семиколірним шатром, крізь яке освітлювався зимовий сад. На першому поверсі, прикрашеному готичним порталом, понад століття містилися нотаріальні контори, в яких усе своє життя, сповнившися фантастичних мрій, працював, процвітав й убожів мій батько. Історичні родини потроху залишали горішні поверхи, які зрештою були окуповані легіоном безталанних дів ночі, які до білого світу піднімалися та спускалися з клієнтами, підчепленими за півтора песо у корчмах поблизького річкового порту.

В дванадцять років, усе ще в коротких штанцях та черевиках учня початкової школи, я не зміг опертися спокусі ознайомитися з горішніми поверхами, покіль мій батько дискутував на одному зі своїх нескінченних засідань, і побачив там небесне видиво. Жінки, які до світання продавали запівдарма свої тіла, від одинадцятої ранку — коли спека ставала нестерпною, — були вже на ногах і займались хатніми справами, розгулюючи по цілім домі наголяса й оповідаючи на повен голос свої нічні пригоди. Я з переляку остовпів. Єдине, що прийшло мені до голови, це втікати туди, відкіля я прийшов, коли одна з цих соромітниць, із пишними тілесами, що пахтіли дешевим милом, обхопила мене ззаду за поперек, так що я не міг її бачити, і, піднявши в повітря, віднесла в свою картонну опочивальню у супроводі лементу та оплесків тих голісіньких пожилиць. Швиргнула горілиць на велетенське ліжко, вправним рухом здерла з мене штани і осідлала згори, але крижаний жах, що пронизав моє тіло, завадив мені прийняти її, як належить чоловікові. Тієї ночі я довго крутився без сну в своєму ліжкові вдома, шокований отим наскоком, і за якусь годину прокинувся, згораючи від жадання знову її побачити. Наступного ранку, заки нічні пташки ще спали, я піднявся, тремтячи, до неї в кімнату і розбудив її голосними риданнями, шаленіючи від любові, яка тривала, поки її не розвіяли безжальні вітри повсякденності. Звали їх Касторіна, й була вона правителькою цього дому.

Кімнати в готелі здавалися за одне песо для любощів на скору руку, проте жменька утаємничених знала, що за ту ж плату їх можна зняти на всі двадцять чотири години. Опріч того, Касторіна ввела мене у свій лайдацький світ, де бідних клієнтів запрошували на розкішні сніданки, давали їм в користування мило, запомагали їм при зубному болю і в екстрених випадках офірували безкоштовний сеанс любові.

Проте на глибокому схилку моїх літ ніхто вже не пам’ятав умерлу хтозна-коли незабутню Касторіну з піратською пов’язкою на оці, втраченому під час однієї галабурди в корчмі, яка піднялася з убогих закапелків річкової набережної до священного трону бордельної мадам. Її останній любас, блаженний негр із Камагвею, якого звали Хонас Варнак, був першокласним трубачем у гавані, доки втратив свою довершену усмішку у залізничній катастрофі.

Вернувшись з тієї гіркої прогульки, відчув я поколювання в серці, яке три дні безуспішно намагався пом’якшити розмаїтими домашніми відварами. Лікар, до якого я притьмом звернувся, паросток славного роду, був онуком того, хто оглядав мене у мої сорок два, і я перелякався, що це той самий, позаяк виглядав він таким постарілим, як його дідусь у сімдесят — через передчасну лисину, сильні окуляри проти короткозорості та безутішну журу. Він ретельно оглянув мене всього із зосередженістю ювеліра. Послухав мені спину та груди, зміряв артеріальний тиск, перевірив колінний рефлекс, очне дно і колір нижньої повіки. В перервах, заки я міняв позицію на оглядовому столі, він ставив мені запитання, настільки нечіткі та бистрі, що я заледве встигав добирати відповіді. Через годину він глянув на мене з радісним усміхом: «Ну, що ж, гадаю, допомогти я вам нічим не можу». «Що ви хочете сказати?» «Що ви в чудовому стані як на ваш вік». «Цікаво, — мовив я, — те саме говорив мені ваш дідусь,