Читати книгу - "Подорож на Пуп Землі (Т. 2)"

Хейєрдал знаходить у одній з родових печер уламки глиняного глека. Усе б нічого, але аборигени острова Пасхи не знали гончарства і не вміли робити нічого з глини з тієї простої причини, що глини на острові вулканічного походження немає, не було і ніколи не буде. Поза всяким сумнівом, глиняні черепки були колись завезені на Рапа Нуї. Єдина цивілізація в радіусі чотирьох тисяч кілометрів навколо острова Пасхи, де на той час процвітала гончарська справа, — це Імперія Інків.

Отож, здавалося б, усе просто. Острів Пасхи в давнину заселили Інки, які припливли до нього на бальсових плотах, привезли з собою насіння сільськогосподарських рослин, в тому числі тотору, і давай собі жити-хазяйнувати. Це, щоправда, не пояснює, з якого дива Інки почали будувати моаі, а також звідки взялося ронго-ронго, рапануйське письмо, позаяк до появи іспанців про такий винахід людства як писемність у Південній Америці навіть не чули.

Офіційна наука визнає, що Інки, безсумнівно, відвідували острів Пасхи, що це вони звели аху Вінапу і завезли на Рапа Нуї тотору та глиняний посуд, от тільки, стверджують історики, стався цей візит у 80-х роках XV століття, коли більшість моаі вже стояли на аху… Аби остаточно розставити всі крапки над «і», якісь французики провели порівняльний генетичний аналіз залишків древніх остров’ян з генами сучасних перуанців та полінезійців. Їхній висновок був чітким і беззаперечним: не викликає жодного сумніву існування культурного зв’язку між островом Пасхи та Інкської Імперією або іншими цивілізаціями Південної Америки, але… генетичними предками сучасних рапануйців є полінезійці.

Виходить, що таємничі будівники все ж прийшли із Заходу?…

* * *

Власне, про те, що їхні предки приперлися з Полінезії, розказують самі остров’яни. Численні легенди повістують, як багато років тому з одного з островів далекої Полінезії на двох великих каное приплив король Хоту Мату’а з почтом. Остров’яни вірять, що саме він є пращуром усіх рапануйців.

Легенда про Хоту Мату’а

Предки людей, що будували моаі, прийшли з країни, що називається Хіва. Вона знаходиться на двох островах далеко у морі. Острови називаються Марае Ренга і Марае Тохіо.

Після того як помер великий король Ко Рірі’ка’атеа, на островах почалася боротьба за владу між його двома синами, Ко Те Іра’ка’атеа та Хоту Мату’а. Зрештою, Хоту Мату’а зазнав поразки і змушений був забиратися з острова.

На одному з островів жив собі чоловік, якого звали Хаумака. Колись він зробив татуювання на тілі Хоту Мату’а, отримавши у нагороду сріблясту мушлю. Якось Хаумака побачив сон, в якому його душа літала до далекої невідомої землі. Прокинувшись, він покликав сімох молодих чоловіків і наказав їм плисти на схід — шукати землю з трьома маленькими островами, великою дірою та довгою гарною дорогою. «Ідіть і знайдіть на ній місце, де зможуть причалити кораблі, — казав Хаумака, — бо на цій землі поселиться наш король, Хоту Мату’а».

Семеро юнаків, яких звали Іра, Рапаренга, Ку’уку’у, Рінгірінгі, Нонома, У’уре та Мако’і Рінгірінгі, вибрались у путь і через якийсь час знайшли потрібний острів. Вони довго плавали навкруг, кілька разів наближаючись до берега, однак так і не підшукали придатного місця для висадки короля. Зрештою, вони дісталися до східної частини острова, де побачили Анакену, і Іра та Рапаренга вигукнули: «Ось гарна бухта! Тут висадиться Хоту Мату’а, наш король».

Потім Іра побачив черепаху і спробував зловити її. Черепаха виявилася важкою, тому він покликав на допомогу своїх товаришів. Однак спіймати її так і не вдалося, позаяк, захищаючись, черепаха сильно поранила Ку’уку’у. Шестеро молодих чоловіків перетягли пораненого товариша в печеру коло бухти. Ку’уку’у благав не залишати його, але юнаки, посадивши замість себе шестеро каменюк, вночі покинули печеру. Наступного дня Ку’уку’у помер.

Іра, Рапаренга і побратими вирушили у Ханга Роа, а звідти на Оронґо. По дорозі вони побачили, що на цій землі не росте нічого, окрім бур’янів. З Оронґо Іра та Рапаренга помітили, що Хоту Мату’а на двох кораблях уже наближається до острова. На одному плив сам король, а на іншому Вакаі, його дружина. Тоді Іра та Рапаренга закричали: «Ахой, люди! Ті, що в морі! Це погана земля, бур’ян миттю виростає там, звідки його щойно вирвали!». Якийсь чоловік на кораблі помчав до короля і мовив: «Іра та Рапаренга щойно кричали, вони принесли погані вісті». Тоді король вийшов на палубу і відповів: «Ми самі припливли з поганої землі. Коли приходить висока хвиля, вона змітає все, а коли приплив спадає, ми також нерідко страждаємо від голоду».

Затим кораблі розділилися: Хоту Мату’а поплив вздовж північного берега, а Вакаі — вздовж південного. Діставшись до бухти, король наказав усім зійти на берег; йому сподобалась Анакена, і він вирішив тут оселитися. З ним була тисяча людей[30]: чоловіків, жінок, дітей. Стільки ж було на іншому кораблі. Іра, Рапаренга, Рінгірінгі, Нонома, У’уре та Мако’і попливли назад на Хіву на своєму човні…

Хоту Мату’а мав багато синів, від яких походять різні клани на острові. На схилку літ він посварився з найстаршим своїм нащадком Туумахекі та власною дружиною, внаслідок чого старий був змушений зректися королівського титулу. Згодом він помер і був похований в Акаханзі.

Такими, за версією самих рапануйців, були перші поселенці на острові Пасхи.

Я мав можливість познайомитися з цією історією з трьох різних джерел: книги «Таємниця острова Пасхи» Кетрін Рутледж, збірника рапануйських легенд Себастьяна Енглерта та від однієї старої остров’янки, яка переказала легенду мені особисто. Сюжети, занотовані англійкою Рутледж, найдавніші, зате версія патера Енглерта є найбільш повною, займаючи майже двадцять сторінок тексту. Про можливість почути легенди острова Пасхи, так би мовити, з перших уст, я дізнався випадково, коли, прогулюючись центральною вуличкою Ханга Роа, примітив, що одне з туристичних агентств водночас із дайвінгом, лазінням по скелях та пішим походом у Оронґо пропонує послухати «local’s stories»[31]. В цілому, всі три версії повністю збігаються, відрізняючись між собою лиш деталями.

Ян доволі прохолодно сприйняв мою ідею послухати «local’s stories» острова Пасхи, зрештою, я махнув на нього рукою, вирішив не шкодувати грошей і поїхати туди самому.

Півгодини я чекав на перекладача, після чого мене відвезли до самотньої хатинки в облізлому переліску на центральному узвишші острова, де жила старезна беззуба остров’янка з ледь видовженими мочками вух. Спочатку обстановка мені геть не сподобалася. Я навіть подумав, що Ян був правим: не варто було сюди пертись. У дерев’яній халупі було холодно і вогко, наче в рибацькій халабуді в затоці коло Ханга Роа, попри те, що житло старої