Читати книгу - "Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса"

Офіцер знизав плечима, ніби кажучи: «Нічого не можна зробити, панове», — і крикнув солдатам:

— Achtung![2]

Альошка не схотів більше дивитися. Проклавши собі дорогу ліктями, він вирвався з натовпу і кинувся геть під цього місця. Коли пролунав залп, йому здалося, що не в нього, в голову, в груди, в саме серце вдарили кулі…

Він зупинився тільки на Купецькій, де було тихо і порожньо, як колись давно.

ПРОЩАННЯ

У будинку на Купецькій, як пізніше дізнався Альошка, містився херсонський підпільний губком партії. Висока мовчазна хазяйка, якій Альошка сказав пароль, відвела його в просторий підвал. Тут було чоловік п'ять. Декого Альошка зустрічав і раніше на мітингах і в штабі фронтовиків.

З ними розмовляв вузькоплечий чоловік з великим носом. Розпитавши Альошку про Силіна, він сказав, що вночі губком переправлятиме через Дніпро в плавні партизанів, які застряли в Херсоні. У робітниче селище, що на Військовому Форштадті, прийдуть баркаси з Голої Пристані. Туди й треба пробратися, як тільки стемніє.

На прощання він просив передати Силіну вітання від Захара — так його звали.

Альошка повертався на Кузнечну навпростець, минаючи центр. У місті панувало пожвавлення. Здалеку долинала музика — на Суворовській відкрилося кафе… Раз у раз назустріч траплялися німецькі патрулі. На одному з перехресть німці обносили колючим дротом недавно виритий окоп, у якому встановили кулемет. Наближався вечір. Над містом пливли багряночервоні хмари…

Перед тим, як надовго покинути Херсон, Альошці довелося ще раз побувати в рідному домі, щоб узяти в дорогу шинелю.

Пізно ввечері, залишивши Силіна чекати на подвір'ї, він тихенько постукав у віконце…

Знову плакала Катерина, знову благала Альошку лишитися і, обхопивши руками братову шию, змочила слізьми його гімнастьорку на грудях. Альошка гладив волосся сестри, теплу спину, що здригалася від ридань, і сам ладен був заплакати, йому було до болю жаль сестру, жаль лишати її, таку слабку, безпомічну, зовсім саму з Глущенком…

Вони стояли в кухні і розмовляли пошепки, щоб не привернути його увагу, але він все-таки почув і ввалився в кухню, з гуркотом перекинувши дверима відро з сміттям.

— А-а, прийшов більшовик! — протягом сказав він, зупиняючись біля порога. — З'явився все-таки!..

Його щокате обличчя розпливлося в єхидній усмішці.

Губи масно лисніли. За дверима виднівся на столі бутель з горілкою. У Глущенка було свято.

— Прийшов! Нашкодив, напакостив і прийшов! Сховатися тут думаєш? Га?

Катерина злякано дивилася на брата. Ледве стримуючись, Альошка відповів:

— Я піду, не турбуйтесь!

Глущенко зареготав:

— Підеш, аякже! До німців у пащу! Вони тебе проковтнуть з усіма твоїми більшовицькими тельбухами… — Він ляснув себе по випуклому загривку: — Ось ти куди підеш! До мене на шию! Всі сюди лізуть, усі! Лізьте, Глущенко витримає! Глущенко добрий! Либонь коли до тебе прийшлося, так ти викрутився, щоб не допомогти; як до своєї шкіри торкнулося, приповз: сховайте, мовляв, боюсь!..

— Пашенько!.. — простогнала Катерина.

— Що, Пашенько? Що, Пашенько, я питаю! Неправда? Він біля начальства терся, а мені довелось окопи копати для всякого бидла. Ось він який родич!.. Слухай ти, татів сину! Я тебе пущу, так уже й бути, заради Катерини пущу… Але ти, паршивцю, назавжди запам'ятай, хто тобі життя врятував! І щоб тихо в мене, ніяких більшовицьких штучок! Щоб у домі ані пари з уст!

— Плював я на твою допомогу! — промовив Альошка. — Ось так, бачиш?.. — і плюнув у куток.

— Що-о?! — Глущенко відсахнувся, плямкаючи ротом, хапаючи повітря.

Ледве стримуючись від бажання заїхати кулаком у ненависне обличчя шурина, Альошка заговорив тихо, голосом, що дзвенів від напруження:

— Плював я на твою доброту! Ось вона де в мене сидить! Давно б пішов від вас, та Катю було жаль… Вік би тебе не бачити, холуй ти, німецька шавка!..

Все, що накипіло, все, що гнітючим, важким тягарем осідало за останній час у розворушеній Альошчиній душі, він викидав зараз у сторопіло розкриті очиці Глущенка. Він вибирав найбрудніші слова, і йому здавалося, що він говорить їх не одному Глущенкові, а всім тим людям, з якими той тинявся сьогодні по Суворовській.

У голові промайнуло: «Що я роблю! Адже Каті жити з ним!» Але Альошка вже не міг зупинитися.

— Я зараз піду, але ти знай: я ще повернуся! Якщо ти Катю скривдиш, я тебе де хочеш знайду! Хоч під землею! Всі відповідатимете, і ти, і вся ваша зграя! Зрозумів? Прощай, Катю!

Альошка зірвав з гачка шинелю і, відкинувши носком черевика відро з-під сміття, що підкотилося йому під ноги, вийшов, грюкнувши дверима.

Уже на ґанку він почув, як голосно заплакала Катерина і загорлав, отямившись, Глущенко…

— Чого ви там галасували? — спитав Силін.

— Та нічого, — важко дихаючи, відповів Альошка. — З шурином розмовляв… Попрощалися… Тепер усе…

Знову стало в пригоді Альошчине знання міста. Він вів Силіна шляхами, відомими тільки херсонським хлопчакам. Місто було темне і тихе, але майже на кожній вулиці ходили німецькі патрулі. Доводилось петляти, повертатися назад і шукати дорогу.

Вони пробиралися не менше години. В районі Гімназичної вулиці минули останню німецьку заставу і спустились до Дніпра. Берегом вийшли до селища.

Низенькі, похилі халупи стояли нерівно, то вище, то нижче, зливаючись в одну купу. Ні вогника у вікнах, ні диму над дахами, ні собачого гавкоту. Але незабаром дорогу їм перегородили три темні постаті. Три такі ж постаті з'явилися позаду. Спитали загрозливо:

— Хто йде?

Силін назвав себе, тримаючи напоготові гранату. Альошка теж засунув руку за пазуху і схопив револьвер. Силіна пізнали. Коли пішли далі, Альошка зрозумів: селище лише на перший погляд здавалося спустілим. Навколо чути було рух, приглушені голоси.

На березі побачили людей. Обережно постукуючи сокирами, вони збивали пліт. Трохи далі темніла довга, з плоским дахом будова, схожа на сарай. Туди їх і направили.

У низькій халупі, де задушливо пахло гнилою рибою, було повно-повнісінько людей. Вони сиділи, лежали, стояли вздовж стін, спираючись на гвинтівки. Коптіли тьмяні ліхтарі. В кутку горілиць лежав фронтовик із забинтованою головою. Дві жінки в білих косинках схилилися над ним. Люди мовчали.

Прихід Силіна й Альошки викликав деяке пожвавлення.

— Живий, Петре? — почулися голоси.

— Проходь, начальство, сідай…

— Чого ждемо? — спитав Силін.

— Коло моря погоди… — відповіли йому.

— Баркаси повинні прийти.

І знову хтось невесело сказав:

— Кататися поїдемо…

В одному з робітників, які мовчки сиділи вздовж стін, Альошка пізнав Тимофія Ілліча Димова, Пантюшчиного батька, і переступив до нього через чиїсь ноги.