Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

Усі звуки зникли, й жодного промінчика світла не лишилося. Він зрозумів, що помер. Навколо була непроглядна вата. Невже він опустився на дно? Цього не могло бути, не повинно було статися. Це просто неможливо.

Дивним здавалося тільки одне: що він досі думав. Міг аналізувати й розуміти. Наприклад, він зрозумів, що сидить, і це також було дуже дивно. Може, не помер? Потім збагнув, що руки його міцно стискають кермо. Це правильно. Так і мало бути. Адже він сидів у кабіні МГ, нікуди він з неї не міг подітися. І тієї миті, коли вдарила блискавка з глибин мертвих відходів, він вимкнув МГ. Отже, мусив повернутися до своєї комірчини. Тоді чому так темно?

Пропало світло. Може, блискавка?.. Ні, це неможливо. Ніщо за межами МГ не могло зашкодити їй. Бо це не справжня машина часу. Вона нікуди не рухалася. Вона весь час лишалася в комірчині, разом із ним самим. Отже, світло зникло тієї миті, коли він вимкнув МГ. Збіг?

Губченко ляснув себе рукою по лобі й зрадів, відчувши біль. А як же інакше могло бути? Звісно, що він спалив трансформатор, і добре, якщо тільки один. Адже всі витрати енергії, пов’язані з його подорожжю, припали саме на одну мить. Ту саму, коли він ввімкнув і коли вимкнув МГ. Якби він повернувся, так би мовити, «своїм ходом», його час перебування в майбутньому був би рівним часу, що минув тут, в інституті. А він вимкнув машину й автоматично повернувся у свій час, створивши один із численних парадоксів, пов’язаних із подорожами в часі. Вся електроенергія, спожита МГ протягом кількох годин, пішла немов у чорну діру — без часу й простору.

Так.

Що тепер робити? Губченко намацав ручку й відчинив дверцята. Він дуже добре знав своє крихітне приміщення й розташування в ньому всякої всячини. І однаково кілька разів наштовхувався то на верстак, то на комп’ютер, то на стілець, із якого з гуркотом посипалися на підлогу столярні інструменти, яких він не завдав собі клопоту покласти на місце. Губченко завмер, а потім збагнув, що так само, як до нього не долинає жодного звуку, так і цей гуркіт нікому не чутний. Нарешті дістався до виходу, намацав таємну кнопку й натиснув на неї.

І вже натискаючи, зрозумів, який він дурень. Адже якщо немає електрики, то й кнопка мертва. Губченко гірко засміявся. Він стільки разів переплановував і переробляв механізм блокування дверей-шафи й жодного разу не подумав про те, що робитиме, коли в інституті зникне світло. На якусь мить він знову подумав, що електрику вже ніколи не підключать і він не зможе звідси вибратися. Так і знайдуть через століття кістяк і машину, яку й не знатимуть, як назвати.

Втім, він одразу ж заспокоївся, бо цей страх був цілком ірраціональним. Як це так — не ввімкнуть світло? Куди ж воно, світло, подінеться? От відремонтують і ввімкнуть. Щоправда, на це може піти кілька годин, а їсти-пити хочеться вже зараз. Що ж, треба потерпіти. Зрештою, шафа дерев’яна, а в нього не лише молоток, а й сокира тут є. Проте вийти за допомогою цих інструментів означає назавжди розсекретити МГ.

Почекаємо. Подумаємо, що робити далі. Шкоди, звичайно, я наробив великої. Якщо мене вирахують, доведеться заплатити такий штраф, якого я не маю й ніколи не матиму. Колись, коли я розсекречу МГ, вона принесе людству таку користь, яка перекриє ці збитки з головою. А якщо зараз мене зупинять, то й відшкодувати всього не зможу, й МГ пропаде. І я пропаду, додав він, щоб бути чесним бодай із собою. Перед собою виправдатися завжди легко.

Губченко помацав кишені. Ні запальнички, ні сірників. От халепа! Це теж досвід. Треба завезти сюди свічки й сірники. Або гасову лампу. Ні, гасова лампа небезпечна. Краще свічки. І ще — треба після себе прибирати. Тут мусить бути ідеальний лад, щоб завжди все можна було знайти. Одразу все класти на місце. Хай це зробить тривалішим робочий процес, але такої ідіотської ситуації, як зараз, можна буде уникнути.

Думки Губченка самого його вражали дріб’язковістю, незначністю. Він усіляко уникав спогадів про смерть Спідюка, взагалі про все, що сталося там, у майбутньому. Йому було страшно. Думати про таке в темному приміщенні — абсолютно темному! — це було вище його сил.

Донька вранці щось таке важливе сказала. Що? Здається, щось про свого Валєріка. Ох же ж ім’я! Валєрік! Невже вона справді вийде за нього? Це жахливо. Хіба може бути добрим чоловіком і батьком родини той, хто представляється потенційному тестеві: «Валєрік»? Це ж до чого треба бути недорослою людиною, щоб так себе називати!

Жінка каже, це не твоя справа. Воно, звісно, так, але ж… Хіба його донечка, світло всього його життя, заслуговує на Валєріка? А на кого вона заслуговує, питає жінка. Якщо ми його зараз навколо себе не бачимо, відповідає їй Губченко, це ще не означає, що його не існує. Знаєш, каже жінка, це сімнадцятилітні дівчатка можуть мріяти про прекрасного принца, їм можна вибачити ці мрії. А ти не дівчинка, й тобі не сімнадцять. Знову має рацію.

Губченко зловив себе на тому, що всі його роздуми звелися до звичних діалогів з дружиною. Коли вони розмовляють, вона завжди бере гору, бо чоловікові бракує аргументів. Вони йому здаються такими очевидними, що й промовляти незручно. А їй зручно. Тому він уже навчився сперечатися з нею заочно — коли її поруч немає. Це нічого не додає до їхнього життя, але йому так легше. Все ж правда на моєму боці, має він право подумати.

А як вона заводить такі розмови, Губченко здебільшого відмовчується. Перетворюється на слухняного хлопчика, але все одно лишається зі своєю думкою.

Спалахнуло світло. Скільки часу минуло? Губченко подивився на годинник. Уже вечір. Отакої!

На межі провалу

Що таке ремонт електроприладів, Губченко знав. От уже все зробив, усе ввімкнулося, та монтеру відомо, що воно там усе тримається на шмарклях. Тому знову вимикає й починає доводити до безперебійності. Тож він вирішив не ризикувати, не чекати, що зараз знову вимкнуть світло, швиденько вийшов зі своєї комірчини, все там повимикавши, й поставив шафу на місце.

Як з’ясувалося, вчасно. За хвилину світло знову зникло. Ну, тепер уже нехай. Він зібрався й пішов додому.

І от. Біля виходу з інституту зустрів Тихолоза.

— О! — зрадів Костянтин Остапович. — Живий! Де це ти був?

— У себе, — легковажно відповів Губченко й зараз же спробував перевести розмову на