Читати книгу - "Сон кельта"

у Середньому й Верхньому Конго, пробудило в ньому набагато глибші й трансцендентніші тривоги про покликання людини, про прабатьківський гріх, про зло, про Історію? Роджер міг зрозуміти це дуже добре. Його також Конго гуманізувало, якщо бути гуманним означало пізнати ті крайнощі, яких можуть досягти жадібність, скупість, забобони, жорстокість. Моральна розбещеність справді означала саме це: щось таке, чого не існує у світі тварин, виключну властивість людей. Конго відкрило йому, що ці речі утворюють частину життя. Воно відкрило йому очі. «Заповнило всі клітини», як і полякові. Потім він пригадав, що подався до Африки у свої двадцять років, ще непорочним. Хіба було несправедливим те, що преса, як сказав йому шериф Пентонвілської в’язниці, звинувачує лише його, з усього людського роду, що він належить до покидьків, до шлаку?

Щоб подолати розпач, який почав опановувати його, він спробував уявити собі втіху, яку пережив би, миючись у ванні, де було б багато води й мила, і притискаючи до свого тіла інше голе тіло.

VI

Він виїхав із Матаді 5 червня 1903 року залізницею, побудованою Стенлі, на будівництві якої він і сам працював у роки своєї молодості. Протягом двох днів, які забрала в нього повільна подорож до Леопольдвіля, він думав, не маючи змоги позбутися цих думок, про те, яким він тоді був спритним і безстрашним; він був першим білим, який наважився плавати в найбільшій річці караванного шляху між Ман’янґою та Стенлі-Пулом: у Нкіссі. Він плавав також, не думаючи про небезпеку в менших річках Нижнього й Середнього Конго, у Квіло, Лукунґу, Мпозо та Лунзаді, де теж водилися крокодили, й нічого йому не сталося. Але Нкіссі була більшою й бурхливішою, мала близько ста метрів завширшки, й у ній було багато водовертей через близькість великого водоспаду. Тубільці застерегли його, що плавати в цій річці було б великою необачністю, його могло затягти вглиб або розбити об камені. І справді, лише кілька разів змахнувши руками, Роджер відчув, як його ноги затягує до центру двох течій, які зустрічалися між собою, і попри енергійні рухи його рук і ніг він не міг визволитися з того потоку. Коли його сили вже вичерпалися й він кілька разів ковтнув води, він спромігся наблизитися до берега, де його перекинуло хвилею. Там він ухопився за камені, як тільки зміг. Коли видерся вгору по схилу, то був весь у подряпинах. Серце йому мало не вискакувало з грудей.

Подорож, у яку він нарешті вирушив, тривала три місяці й десять днів. Згодом Роджер думав, що той період змінив його манеру буття й він перетворився на іншого чоловіка, проникливішого й більш реально мислячого, який зовсім інакше став думати про Конго, про Африку, про людей, про колоніалізм, про Ірландію і життя. Але той досвід також перетворив його на створіння, схильне почуватися нещасливим. Протягом тих років, які йому залишалося прожити, він часто собі казав у хвилини занепаду духу, що для нього було б ліпше, якби він не вирушав у ту подорож до Середнього й Верхнього Конго, аби переконатися в тому, що відповідали дійсності звинувачення в жорстокому ставленні до тубільців, які проголошували в Лондоні певні церкви та отой журналіст Едмунд Д. Морел, який, здавалося, присвятив своє життя критиці Леопольда Другого та Незалежної Держави Конго.

На першому етапі подорожі, між Матаді й Леопольдвілем, його вразила безлюдність краєвиду, бо такі села, як Тумба, де він перебув ніч, і ті, що всіювали долини Нселе і Ндоло, які раніше вирували людьми, були тепер напівпорожні, з примарними старими, які волочили ноги в пилюці або сиділи навпочіпки, опираючись спинами на стовбури дерев, із заплющеними очима, наче були мертві або спали.

У ті три місяці й десять днів враження навколишнього безлюддя, враження того, що населення кудись зникло й позникали села та поселення, де йому доводилося ночувати, торгувати п’ятнадцять або шістнадцять років тому, виникало в нього знову й знову, як кошмарний сон, у всіх регіонах на берегах річки Конго та її приток або на внутрішніх територіях, куди Роджер заходив, щоб зібрати свідчення місіонерів, чиновників і солдатів Поліційної сили, а також свідчення тубільців, яких він міг опитувати мовами лінґала, кіконґо або суахілі, або їхніми рідними мовами, користуючись послугами перекладачів. Куди подівся народ? Пам’ять не могла його обманути. Саме тут він спостерігав штовханину людей, юрми дітлахів, жінок, татуйованих чоловіків із відшліфованими порізами, намистами із зубів, іноді зі списами й у масках, які раніше оточували його, роздивлялися, доторкалися до нього. Як стало можливим, що вони зникли, стерлися за так мало років? Деякі села були знищені, в інших населення скоротилося наполовину або до третьої чи навіть десятої частини. У деяких місцевостях йому вдавалося добути точні цифри. Луколела, наприклад, у 1884 році, коли Роджер навідався сюди вперше, була численною спільнотою, мала понад п’ять тисяч населення. Тепер тут налічувалося лише 352 чоловіки. І більшість були в жалюгідному стані, через похилий вік або хвороби, тож не дивно — після своєї інспекції Кейсмент дійшов висновку, що тільки 82 з тих, хто вижив, ще зберігали спроможність працювати. Як змогли випаруватися понад чотири тисячі жителів Луколели?

Пояснення, які давали йому чиновники уряду, службовці компаній, що видобували каучук, та офіцери Поліційної сили, були завжди одні й ті самі: негри мруть, як мухи, від сонної хвороби, від віспи, тифу, від застуди, від запалення легенів, від болотяної пропасниці та інших недуг, які винищують ці організми, ослаблені внаслідок поганого харчування й неспроможні чинити опір захворюванням. Справді, епідемії завдавали великої шкоди. Сонна хвороба, що її розносила, як було доведено кілька років тому, муха цеце, атакувала кров і мозок, спричиняла у своїх жертв параліч членів і летаргію, з якої вони ніколи не виходили. Але в ті дні своєї подорожі Роджер Кейсмент розпитував про причини вилюднення Конго не в пошуках відповідей, а для того, аби остаточно переконатися в тому, що брехня, яку він вислуховував, була інструкцією, яку повторювали всі. Він дуже добре розумів, де треба шукати справжню причину: хворобами, які винищували добру частину конголезців Середнього й Верхнього Конго, були жадібність, жорстокість, каучук, нелюдська суть системи, нещадна експлуатація африканців європейськими колонізаторами.

У Леопольдвілі він вирішив, що, аби зберегти свою незалежність і не бути підпорядкованим владі, він не користуватиметься жодним засобом офіційного транспорту. З дозволу Форін-Офісу він найняв корабель Американської місіонерської баптистської спілки «Генрі Рід» разом із його командою. Переговори тривали довго, як і заготівля дерева та провізії для подорожі. Його перебування в