read-books.club » Сучасна проза » Необдумана Міловиця 📚 - Українською

Читати книгу - "Необдумана Міловиця"

164
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Необдумана Міловиця" автора Зінаїда Валентинівна Луценко. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 19 20 21 ... 44
Перейти на сторінку:
колгоспників, що тягнули в колгоспній конторі жеребки, випало під садиби місце аж на самім кінці села, на порожньому горбі між глинищем і Лисою горою, те місце, яке ти собі була колись і нагледіла…

Місце під майбутню вашу хату з Ільком було дуже гарне. Ти стояла, Міловице, і скрізь із горба озиралася: як унизу простелявся широкий берег і левада й дуже близько між травою поблискувала місцями вода. Землі в тебе мало бути багато.

Яка ж краса та воля розгорталися перед твоїми очима, Міловице, у тому відділеному від села кутку! Тут мало скоро витися ваше з Ільком гніздечко, тут мали родитися й рости ваші діти… Якою щасливою ти почувалася, стоячи посеред того горба, Міловице!

«Чи гусей тримати, чи корову попасти – ось тобі, згори зійшов – і жени!» – казала твоя мати Горпина.

От відразу ж після наділу землі й зійшлися ви, всі чотири сім’ї, на новому місці, щоб між собою домовитися, хто й де буде будуватися.

І вам із Ільком, Міловице, дісталося місце з самого краю, від дороги і Лисої гори, ще й ваш город простягався донизу горбом до самого берега.

«Хоч випала нам садиба скраю й землею донизу, зате ж у нашім городі буде свій берег!» – раділа ти, щаслива Міловице, так, наче вже й стояла твоя хата тут, прямісінько між густих заростей акацій та вільх.

«Викопаю тобі в березі глибоку копанку, – казав повеселілий Ілько, розглядаючи місце, – будеш до копанки ходити, Міловице, й полоскати сорочки».

Пам’ятаєш, Міловице, як сокира аж вищала в дужих Ількових руках, коли він вирубував місце під майбутню хату вашу?

А потім зійшлися люди толокою й зліпили для вас невеличку хатинку з глини, і до зими ви перейшли туди жити, від батьків твоїх окремо. По сусідству ж із вами, Міловице, поселилася Ількова рідна сестра Олександра, вона була вже заміжня.

Пам’ятаєш, Міловице, як було вам із Ільком дуже тяжко починати своє хазяйнування? Бо ні поради, ні помочі вам не було звідки чекати. Тільки й того, що віддав Ільків дядько Степан на нове господарство ваше старого верстата прядильного, і цілу зиму пряла ти, Міловице, полотно і рядна, аж пучки від прядіння того твої порепались, аж кров на ті рядна з пальців цвіркала. Та ще й верстат займав собою всю вашу невеличку хату.

А маленький синок ваш Макар повзав під ногами по земляній долівці, яку замостили ви з Ільком сухою осокою й соломою.

У печі твоїй, Міловице, потріскувало сухе гілляччя, бо близько був берег і ще неподалік – ліщинові зарості, тож піч палити вам було чим.

Але й у хаті вашій убогій вам добре було, спочатку так вам із Ільком здавалося.

А на весну мусила ти, бідна Міловице, нести свого сина Макара знов до матері…

І народжувалися в вашій глиняній маленькій хаті на горбі одне за одним діти.

Після Макара народилася Ганя…

Як же, мабуть, було гірко тобі щодня дивитися, як, накрутивши на ноги полотняні обмотки, твій Ілько вставав уранці з лави та й ішов із хати в колгосп. Не дивився він іноді навіть на тебе, рідна Міловице, бо був дуже змучений, через те й сердитий. Через нужду й нестатки ваші не могли ви, молоді ще, бачити щастя вже й на своєму хазяйстві.

Ти теж зранку щодня моталася у ганчір’я, Міловице, напинала на голову картату грубу хустку, бо так вдягалися всі молодиці в селі, ставила на стіл накраяний скибками чорний хліб, затягувалася тугим паском – і нипала слідом. Ілько йшов на роботу в колгосп, щось вантажити чи сторожувати, а ти, Міловице, на буряки.

Пізніше брала ти вже й Макара за руку, а маленьку Ганю садила за плечі – й несла свій важкий вагітний живіт спочатку до матері, а тоді вже до колгоспу. На новім нужденнім хазяйстві родилися у вас діти, Міловице…

Того дня ще з обіду почав накрапати дощ. У вашій хаті маленькій і убогій стояли густі сутінки. І ти, Міловице, прийшла додому раніше, зварила борщу пісного й понагодовувала ним дітей.

У сінях ваших, Міловице, вже кілька день лежала капуста – попід стіну тулилися великі білі головки й просилися, щоб ти вже бралася їх сікти. Ще й любила ти, Міловице, щоб так, як і в твоєї мами в хаті, над дверима було завішано пучками калини, тож і висіли над капустою кров’яними цятками пучки калини тепер – на зиму єдині ліки для вас від кашлю.

Втомлена витягнула ти, Міловице, стару діжку з-під столу, поклала на ослінчик дошку й узялася сікти важкі капустяні голови. У цей час діти твої вовтузилися тихо в кутку біля печі. І дивилася ти сумно, Міловице, які ж сорочечки на них сірі й полатані.

Твій старший синок Макар сміявся голосно, і мостив із кукурудзяних качанів для сестрички Гані ляльки, і цілував її, як починала плакати.

Уже було й близько до півночі, й діти твої, Міловице, повлягалися були спати на осоці, і вирішила вже й ти собі лягати, роботу до ранку кинути, а Ілька все не було… І тут хтось дуже загрюкав у хатні двері. Перелякано схопилася ти на ноги, Міловице, й кинулася до дверей відчиняти. Ледь витягнула в темноті дерев’яний брусок із скоби, а знадвору війнуло в хату вологою.

«Зараз уб’ю! Сука!» – кинувся від дверей тоді до тебе озвірілий Ілько, вимахуючи чорними кулаками. А ти, бідна Міловице, й відсахнулася від нього назад, і впала собі на ослін біля капусти недосіченої, аж діти попрокидалися від того грюкоту – і собі в плач.

Від Ілька ж, ти чула, дуже смерділо самогоном. Бачила ти, Міловице, як грізно посунув на тебе з кулаками Ілько, хотів уже, либонь, і битися. А ти подивилася на нього знизу вгору спокійними сірими очима й – «Не лякай дітей», – попросила тихо та лагідно.

Ніколи не був Ілько таким сердитим до того разу, ніколи від весілля не здійняв він руки на тебе, Міловице, аж тут…

«То нужда наша в тому винна», – тихо шептала ти, заспокоюючи потім свого Ілька, й гладила долонями його бідну голову.

«Вибач мені, Міловице, вибач… – просив у тебе Ілько. – Це я з горя й відчаю».

«Та я й не серджуся на тебе, Ільку, он тільки дітей мені шкода».

«Якби ж я знав, якби знав! То не зав’язував би тобі й собі світу!.. Це через мене ти повинна тепер так мучитись».

«Ні,

1 ... 19 20 21 ... 44
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Необдумана Міловиця», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Необдумана Міловиця"